четвер, 13 квітня 2017 р.

Офіцер, який першим вистрілив у російських окупантів, розповів про початок АТО

Офіцер, який першим вистрілив у російських окупантів, розповів про початок АТО

13 квітня 2014 року відбувся перший бій після початку антитерористичної операції – українські воїни відбили атаку російської диверсійної групи полковника ФСБ Ігоря Гіркіна.
Тяжкопоранений в цьому бою Андрій Дубовик, підполковник групи спецназ “Альфа” Служби безпеки України, в інтерв’ю Цензор згадав про ключовий момент бою так:
“По нам прицільно вела вогонь група бойовиків з “зеленки”, і всі наші пересування були добре помітні. Шансів на порятунок не було. Нас починало бій шестеро, у начальства автоматів не було, а наш вогонь помітно ослаб. Ситуація ставала зовсім критичною. Я почав засинати від втрати крові, і тут через сон почув, як почав працювати крупнокаліберний кулемет. Це за моєю спиною викотився БТР! у десантників, як ми потім з’ясували, був суворий наказ – в бій не вступати ні в якому разі. Не піддаватися на провокації. але цей БТР все одно вирушив до нас на допомогу! Хтось наплював на всі накази і б’є з кулемета! Цей хлопець всіх нас врятував – шкода, не знаю його імені. Він придушив вогонь з “зеленки”, по нам перестали довбати прицільно, і противник почав відхід, тут мене і витягли”.
По суті, цей військовослужбовець ЗСУ врятував “альфівців”, він переламав хід бою, і миттєво зреагував в критичній обстановці. І найважливіше – ця людина взяла на себе відповідальність і вперше український військовослужбовець відкрив вогонь по ворогу, захищаючи Україну”.
Журналістам вдалося дізнатися ім’я військовослужбовця ЗСУ, який взяв на себе відповідальність і порушив наказ командування не відкривати вогонь.
Цим героєм став старший лейтенант Вадим Сухаревский, на той момент – командир 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади. Його позивний Борсук став добре відомий в боях під Слов’янськом, Луганському, Георгіївці. За час війни він здійснив багато військових подвигів.
– Коли вашу роту перекинули під Слов’янськ?
– Моя десантна рота була одним з небагатьох повністю боєготових підрозділів на початок війни. Всі військовослужбовці – “контрактники”. Спочатку нас перекинули на оборону Луганського аеропорту. Але 12 квітня, коли російські диверсанти захопили Слов’янськ, ми отримали завдання по тривозі висунутися туди. Завданням моєї роти на 6 БТРах було вийти вранці 13 квітня на точку зустрічі з загоном спецназу МВС “Омега”, який був перекинутий на льотне поле на околиці Слов’янська, але своєї бронетехніки не мав.
На марші з Луганська нас супроводжувало дві машини ДАІ. Звичайно, нас помітили. Ми вийшли на галявину біля передмістя Слов’янська села Семенівка і зупинилися. Причина була невідома, але “Омеги” там не було, їх висадили в іншій точці. Так ми стали першим підрозділом Збройних сил, який прибув під Слов’янськ.
– Хто керував операцією?
Я безпосередньо не керував операцією, задум і маршрут не планував.
Завдання мені ставив мій безпосередній начальник комбриг полковник Віктор Копачинський, який слідував разом з нами.
– Чи були вжиті заходи по обороні місця розташування? Які ставилися завдання?
– Зрозуміло, я виставив охорону. Однак місце для зупинки було обрано не цілком вдало. Ми стояли прямо на жвавій трасі, мимо нас постійно їхали машини, ми привертали загальну увагу. Під’їхали машини з керівниками СБУ, наше командування проводило нараду. Причому легкові машини керівництва стояли майже прямо на трасі, а мої БТРи знаходилися приблизно в 100-150 метрах осторонь на галявині. Мені повідомили, що ми зараз уточнюємо маршрут і продовжимо рух. Нас чекала “Омега”, до якої ми йшли на з’єднання. Навряд чи наше висування було секретом для противника. Очевидно, вони справили розвідку, побачили, що зібралися машини начальників, і вирішили діяти використовуючи фактор раптовості. Раніше ще жодного разу наші війська не відкривали вогонь по противнику. У мене був суворий наказ полковника Копачинського – ні в якому разі без його команди вогонь не відкривати. Цей наказ повторювався неодноразово.
– Як проходив бій?
– Цілком імовірно, що противник вів постійний нагляд за нами і координував напад. Була приблизно 8 ранку, коли я отримав наказ приготуватися до руху. Всі мої бійці занурилися в БТРи. Тобто охорону було знято, але до руху ми ще не приступили. У цей момент стався напад.
Біла легкова машина, що прямувала по трасі, раптово зупинилася, з неї вискочили автоматники і відразу відкрили вогонь по співробітниках СБУ. Одночасно, група противника відкрила вогонь з “зеленки”, яка перебувала приблизно в 300 метрах від нас. Сховатися від цього вогню було ніде, противник добре переглядав галявину.
Ніяких команд не було, у нас не було зв’язку з “Альфою”. Війни не було, і тому перша думка, яка промайнула, що можливо це якась гра типу страйкболу. Але за нашими БТРами почали стукати кулі, і я одразу зрозумів, що це справжній бій. Я доповів про це полковнику Копачинському, але знову отримав наказ вогонь не відкривати.
Вогневий контакт був швидкоплинним і на короткій дистанції. Наших товаришів вбивали, а ми стояли і не діяли, спостерігаючи в приціли. Диверсанти діяли дуже зухвало, як ніби знали, що їм не посміють дати відсіч.
– Чому ти порушив наказ не відкривати вогонь?
– Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці “Альфи” метушаться поряд з нашими БТРами, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку “зеленки” противник почав атаку – група до двадцяти чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону – якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх хто відстрілювався на галявині.
Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів буде лежати на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрілка, щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрілянину на поразку я вирішив відкрити сам.
Група в “зеленці” була професійною і вона представляла найбільшу загрозу. Я відкрив по ним вогонь з великокаліберного КПВТ. При перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Вогонь був повністю пригнічений. Думаю, більше одного-двох мені зачепити вдалося – я бачив як вони когось тягли, але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.
– Чи було організовано переслідування відходили бойовиків?
– Ні. Такого наказу у мене не було. Для мене було головне організувати евакуацію поранених, і зрозуміти яка допомога потрібна. Адже ми повинні були продовжити рух, від поставленого завдання відволікатися було теж не можна. У мене був наказ. Я був на постійному зв’язку зі своїм безпосереднім начальником.
– А полковник Копачинський керував боєм, які накази він дав?
– Командир перебував в БТРі, до початку руху звідти не виходив. Під час бою крім наказу припинити вогонь інших команд він не ставив. Як тільки стрілянина стихла, я знову порушив наказ командування не відкривати вогонь.
640x878
Цим героєм став старший лейтенант Вадим Сухаревский, на той момент – командир 3-ї роти 80-ї аеромобільної бригади. Його позивний Борсук став добре відомий в боях під Слов’янськом, Луганському, Георгіївка. За час війни він здійснив багато військових подвигів.
Зараз Вадим Сухаревский – один з найталановитіших і рішучих загальновійськових командирів Збройних сил України, майор, командир батальйону морської піхоти 36-ї бригади берегової оборони, продовжує службу в АТО.