Іван Підкова[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Іван IV Підкова | |
| Ioan al IV-lea Potcoavă | |
 | |
| Іван Підкова | |
| Господар Молдовського князівства | |
| Початок правління: | 1577 |
|---|---|
| Кінець правління: | 1578 |
| Інші титули: | козацький гетьман |
| Попередник: | Петро VI Кульгавий |
| Наступник: | Петро VI Кульгавий |
| Дата народження: | 1533 |
| Місце народження: | Брацлавщина[джерело?] |
| Дата смерті: | 16 червня 1578 |
| Місце смерті: | Львів |
Іва́н Підко́ва (Іван Серпяга, Іван Вода; рум. Ioan al IV-lea Potcoavă; 1533, Брацлавщина або Молдова[1] — 16 червня 1578, Львів) — козацький кошовий отаман, молдовський господар (1577—1578). Рідний брат молдовського господаря Івана III Воде Лютого.
Походження гетьмана Підкови[ред. • ред. код]
За переказами, немовлям був врятований від татар; вихований козаками (згадано в народній думі «Люлі немовляті Івоні» (за Йосифом Богданом Залеським)).
Мав рідкісну фізичну силу і надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його Підковою), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, себто по-тодішньому молдованином. Його зріст був 2 м 29 см.
Іван Підкова (Волошенин) пом. 16 червня 1578
Запис:249507
| Рід | Підкови |
| Стать | чоловік |
| Повне ім’я від народження | Іван Підкова |
| Зміни прізвища | Волошенин |
| Батьки | |
| Вікі-сторінка | wikipedia:uk:Іван Підкова |
Події
16 червня 1578 смерть:
Нотатки
Страту Підкови Мюллер, з лояльності до короля, виправдовує вищими державними інтересами. Однак вона, як вказував агент тосканського герцога Ф.Талдуччі, "накликає ганьбу на польське королівство". Талдуччі зі слів довіреної особи детально описав мужню поведінку Івана Підкови перед стратою. У своїй реляції Талдуччі повідомляє й такі подробиці: "сам король у день страти раненько виїхав з міста під тим приводом, що вирушає на полювання і буде відсутнім два дні". Виїжджаючи, він наказав, щоб усі в фортеці були при повному озброєнні, в тому числі і його охорона, і щоб брами були замкнені. Король побоювався, що козаки спробують визволити свого вождя зброєю. Після від'їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною Підкову привели на площу. Він не був зав'язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він поросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: "Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було в мене єдине бажання - бути їй опорою й захистом проти невірних, і діяти так, аби вони лишились у своїх краях і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і Бог знає чому: особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я сподіваюся на Бога, що мине небагато часу, і він - продажний хан дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо окрім того, що я повинен вмерти, тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має ніякого значення, одне запам'ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами, і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурман таке накаже"; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: "Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх заслуги". Тоді ще додав: "І ще попрошу вас, оскільки ця безчесна людина /вказуючи на ката/ негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкатися до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені цю останню послугу".
Життєпис[ред. • ред. код]
На Запоріжжі Іван Підкова з'явився у 1556 році, привівши з собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані ним козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Ґьозловом.
На початку листопада 1577 року Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Османської імперії, молдовського господаря Петра VI Кульгавого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича, 30 листопада 1577 року визволило Ясси. Підкова був проголошений молдовським господарем, Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Січ.
1578 року війська Османської імперії ввійшли до Молдови.
Страта Підкови[ред. • ред. код]
Яків Шах, який допомагав Підкові, гостив у Немирові у брацлавського воєводи Януша Збаразького, який порадив йому, аби Підкова для примирення з польським королемСтефаном Баторієм поїхав для цього до Варшави. Король прийняв його і наказав кинути до в'язниці. Після сейму він їхав до Львова, а Підкову відправив до равської[2]в'язниці. Король хотів ще під час сейму стратити Підкову, але не міг, бо шляхта була проти. У Львові на вимогу султана Мурада III Підкову було таки страчено. Мурад III скаржився також на брацлавського воєводу Януша Збаразького та на Філона Кміту.
Підкову за присутності великої кількості народу й османських послів стратили у Львові16 червня 1578 року за рішенням короля Стефана Баторія на Ринковій площі. Перед стратою за переказами в останньому слові гетьман сказав:
| « | Мене привели на смерть, хоч у своєму житті я не звершив нічого такого, за що заслужив би такий кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і було у мене єдине бажання — бути їй опорою і захистом… | » |
Тіло забрали руські братчики і поховали у місцевій Успенській церкві.[3] Черкаські козаки викрали його останки і перевезли їх до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою (там похований і Самійло Кішка).
Рейнольд Гайденштайн склав докладний опис страти І. Підкови, який поціновують в українській історіографії.[4]
Помста козаків та Якова Шаха за страту Івана Підкови[ред. • ред. код]
Козаки після його страти здійснили 6 походів на Молдову разом із братом Підкови Александрелом. Помстився за Івана Підкову і Яків Шах: він наказав повісити перед костелом св. Миколая 18 молдовських бояр. Коли це дійшло до Стамбула, османський султан зажадав страти Якова Шаха; Яків Шах був знятий із гетьманства козацькою старшиною і засланий до Канівського монастиря. Пізніше він добровільно став монахом
Иван Пидкова: украинский Робин Гуд XVI века
27 апреля, 2001 - 00:00
Вистории Украины XV — XVI столетий есть немало полулегендарных фигур, о которых мы знаем очень немного: неизвестно, ни откуда они родом, ни когда родились, ни благодаря каким именно обстоятельствами вышли на арену истории. Именно такие люди, хотя и создают определенные проблемы для ученых, дают благодатный материал для художников слова.
В конце 1839 года 25-летний Тарас Шевченко начал писать в Санкт-Петербурге романтическую поэму «Иван Пидкова». Поэт хотел припасть к животворному источнику прошлого Украины, найти там примеры неудержимого стремления к свободе, отваги (презирающей саму смерть), благородства, широты поступков и мыслей. И вот, веря, что:
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю,
Шевченко, желая художественно проиллюстрировать это, обратился к образу Ивана Пидковы, легендарного предводителя казаков и крестьян второй половины XVI века. Автор, понятное дело, знал, что сведений о славном атамане-герое сохранилось очень мало, но решил использовать возможность свободно расставлять акценты, руководствуясь не столько документами, сколько собственным видением событий. В поэме Иван Пидкова возглавляет морской поход казаков, отдавая такой приказ:
У Царград, до султана
Поїдемо в гості!
Шевченко помнил, что достоверных сведений об участии исторического Ивана Пидковы в казацких рейдах по Черному морю нет. Но, наверное, не только в этом причина того, что поэма осталась незаконченной. Поэт (возможно, подсознательно) стремился к большей конкретности в изображении событий, большей их достоверности (что и было с блеском достигнуто в поэме «Гайдамаки»). А образ Пидковы все же вышел несколько абстрактным, он ничем не отличался от портретов сотен других атаманов: здесь и «люлька в роті», и закрученный за ухо чуб и т.п. Очевидно, сам автор ощущал это, что и повлияло на судьбу произведения. Тем не менее Иван Пидкова крепко вошел в сознание украинцев прежде всего как герой поэмы Шевченко. А что же говорят о реальном Пидкове скупые документальные источники? Кое- что можем узнать из «Хроники» польского историка конца XVI века Мартына Бельского. Но сначала немного предыстории.
В 1576 году, после двух лет «бескоролевья», королем Речи Посполитой был в конце концов избран Стефан Баторий, правитель Семиградья (Трансильвании). Человек твердого и властного характера, холодного, проницательного ума, Баторий быстро столкнулся с проблемой: как относиться к украинскому казацкому движению, которое тогда стремительно крепло и развивалось (уже прогремело имя Байды Вишневецкого), как строить отношения с Запорожьем? И новый король решил продолжать политику своих предшественников, прежде всего Сигизмунда-Августа: когда ощущалась потребность в военной службе казаков (в случае нападений турок, татар), их приглашали защищать Речь Посполитую, обещали монаршую милость и всяческие привилегии. А в другие времена к казакам относились враждебно, прибегали к репрессиям, желая укротить этот непокорный люд. Правительство вообще не знало, к какому, собственно, сословию следует отнести запорожцев: к шляхетскому (преобладало мнение, что это — абсурд), мещанскому, крестьянскому? А тем временем события выдвигали на передний план людей колоритных, с мятежным характером, которых одни современники считали просто разбойниками, другие — авантюристами, искателями приключений, а третьи — освободителями от чужеземного ярма. Таким был и Иван Пидкова.
Ни Бельский, ни другие тогдашние историки не дают нам ответ даже на первый, казалось бы, простейший вопрос: а кто такой Пидкова, какого он рода, известно ли его происхождение? Существуют разные версии: согласно первой, Иван Пидкова — простой крестьянин, который в молодые годы присоединился к казакам; по второй, Пидкова — двоюродный брат Ивони, который в 1574 году пробовал (неудачно) стать властителем Молдовы и вывести ее из-под власти турецкого султана. Если правильна вторая версия, то и Пидкова, и Ивоня — люди отнюдь не простого крестьянского происхождения, ибо вряд ли даже в те бурные времена обычный крестьянин мог бы рассчитывать стать правителем целой страны, пусть и такой небольшой, как Молдова. Во всяком случае впервые мы узнаем о Пидкове именно во время очередного обострения борьбы за молдавский престол.
События развивались так. Подданные властителя Молдовы Петра, возмущенные его жестокостью, коварностью и рабской угодливостью турецкому султану, послали гонцов к казацкому отряду, которым командовал Иван Пидкова, и предложили ему стать правителем вместо Петра (историк Бельский называет людей, которые жаловались, валахами). По казацким понятиям того времени, такие предложения следовало принимать, так как открывался путь к славе, власти, а, кроме того, появлялась возможность освободить единоверцев-христиан из-под ярма султана. Но Пидкова не был таким уж наивным сорвиголовой — очевидно, это был человек довольно осторожный, рассудительный, он сделал вид, что вообще не знает, чем может помочь валахам в их беде. И только когда ему были показаны письма от бояр валашских к православному магнату Константину Острожскому с просьбой о помощи, а также к барскому старосте (сейчас г. Бар Винницкой области) аналогичного содержания — атаман начал действовать. Было это, очевидно, в августе 1577 года.
Староста города Бар, когда появился Пидкова со своими людьми, выслушал его, но в конкретной помощи отказал, так как вмешательство привело бы к неминуемой войне с Турцией. Максимум того, на что он согласился — это написать письмо королю с соответствующей просьбой об оказании поддержки православным. А пока от атамана потребовали покинуть город. Пидкова, наверное, все больше убеждался, что действовать придется на свой страх и риск. И тут очень своевременно подоспела помощь: отряд из 330 отборных казаков во главе с гетманом Шахом присоединился к Пидкове. Поддержал его деньгами и своими людьми и приграничный шляхтич Станислав Копицкий.
Сначала казаки, увидев превосходящие силы правителя Петра и турок, вынуждены были отступить. Тем временем правитель немедленно послал жалобу королю Стефану Баторию: дескать, мятежные казаки хотят посадить на валашском престоле «какого-то Пидкову». Король отдал приказ схватить непокорного атамана, но Пидкова, находившийся в городе Немирове на Винниччине, уже успел снова собрать людей (тамошний староста не выдал его) и вместе с Шахом подготовиться ко второму, на этот раз более успешному, рейду.
Уже в городе Сороки Пидкову принимали как освободителя и властителя; были выпущены из тюрем православные, разделено между бедняками имущество богатых (украинский Робин Гуд, не так ли?). После этого казаки взяли в осаду Яссы. Правитель Петр выставил против них немалое войско, которое имело, в частности, и огнестрельное оружие. Но казаки Пидковы, быстро поняв, что имеют дело с ружьями старого образца, которые сначала зажигали, поднося трут, научились, завидев дымок, быстро падать на землю — и это делало их недосягаемыми для выстрелов.
Петр вынужден был отступить из Ясс. Пидкова с казаками вошел в город в декабре 1577 г. Первое, что он сделал — выпустил на волю всех пленных без выкупа, после этого написал письмо к султану с требованием признать его законным правителем. Но не все было так просто: над головой атамана сгущались тучи. Петр был в дружеских отношениях с самим королем Стефаном; заручившись поддержкой родственника короля, Христофора Батория, правителя Семиградья, он снова начал собирать войско против Ивана. И здесь Иван допустил фатальную ошибку (очевидно, он был-таки слишком доверчивым человеком). Поддавшись на уговоры брацлавского воеводы Яна Збаражского, Пидкова решил обратиться к «милости и суду» короля Стефана Батория (а ведь он знал, что король уже приказывал схватить его!). Но Стефан, который вел тогда тяжелую и изнурительную войну с московским царем Иваном Грозным, вовсе не хотел создавать у себя в тылу лишние проблемы и ссориться из-за Пидковы с могущественной Портой. Король распорядился арестовать казацкого предводителя, доставить во Львов, где после нечеловеческих пыток он был казнен весной 1578 года.
С тех пор прошло более 420 лет, но не покидает впечатление, что Пидкова во многом представляет интерес и для нас. В нем словно сконцентрировались некоторые типичные черты украинского характера: одновременно осторожность в подходе к делу и безграничная отвага, народная хитрость и удивительная, невероятная доверчивость перед лицом «доброго короля». Наверное, в каждом из нас есть хоть чуточку от Пидковы. Так что знать о нем не лишним будет и нам.
Немає коментарів:
Дописати коментар