пʼятниця, 3 лютого 2017 р.

Левко Лук’яненко: “По суті, маємо планове нищення української нації…”

Левко Лук’яненко: “По суті, маємо планове нищення української нації…”

Український націоналіст, дисидент часів СРСР, Герой України Левко Григорович Лук’яненко — знакова постать у новітній історії самостійної держави Україна, достойник, котрий усе своє життя не власні хороми будує, як деякі «патріоти», а простору, вільну від невольницького «павутиння» всеукраїнську світлицю. Світлицю, у якій щасливо житимуть усі українці!
– Левку Григоровичу, що ж воно нині відбувається в Україні — покращання життя чи подальше погіршення, злет до омріяних висот чи падіння у прірву?
– Я б, із вашого дозволу, хотів би підбити підсумки всього періоду нашої самостійності, невеличкого з історичної точки зору проміжку часу — всього чверть століття. Так от. У 25-річному існуванні самостійності України слід бачити як мінуси, так і плюси. Мінусів вельми багато: рабська покірність владі, безініціативність, ідейна розгубленість і невміння захищати національні інтереси, «хазяйнування» антинародної влади, яка зруйнувала економіку і зменшила населення з 52 до 45 мільйонів, жебрацьке становище абсолютної більшості населення… І сталося так, що українці з московської тюрми народів вийшли покірними рабами — без національної свідомості й людської гідності. Вийшли з-під московської окупаційної адміністрації з послабленою, а в південно-східній Україні — зведеною майже до нуля національною свідомістю та вкрай низькою громадянською активністю. Ми стали жертвами імперської ідеологічної обробки. З такою свідомістю виборці обирали людей до Верховної Ради, як і до місцевих рад, за будь-якими ознаками, окрім національної. Тому український парламент вже чверть століття не будував Україну, а руйнував її та забезпечував заможне життя шахраям і пройдисвітам. Наслідки нашої державності кожний із нас відчуває на власній шкурі.
– Невже все так безнадійно і безпросвітно?
– Аж ніяк! Тому звертаю увагу і на плюси. Ці 25 років — це й переучування всієї нації. Відкритість України світові дала можливість мільйонам українців поїхати за кордон і порівняти своє життя з життям в інших країнах. Таке порівняння показує: не все в Україні найгірше. І ми не найгірші! Це притлумило комплекс національної меншовартості.
Наведу статистику, оприлюднену М. Михником на початку 2013 року в дописі «Бідні, бо дурні?». Михник зазначав, що за п’ять попередніх років кількість мільярдерів в Україні зросла із п’яти до 18! І серед них — жодного українця: один татарин, один росіянин та 16 євреїв. Із двохсот найбагатших сімей — лише 5% українців, росіян — близько 16%, а євреїв — понад 77%! Співвідношення доходів 10% найбагатших людей в Україні і доходів 10% найбідніших становить 40:1, тоді як у країнах ЄС — не більше, як 7:1.
У Верховній Раді на той час було (вдумайтесь!) тільки 29% етнічних українців, у владі — ще менше. Доки серед народних депутатів парламенту не буде пропорційної кількості етнічних українців (320-360 за нинішньої кількості) — доти гальмуватимуть реформи, доти жодна проблема не вирішуватиметься на користь суспільства, доти народ буде тільки виживати і вимирати.
– Сумно, Левку Григоровичу, від такого прогнозу наших реалій. Дуже сумно!
– Цифри — переконлива річ. Вони яскравіше за будь-які слова засвідчують факт чужинецької внутрішньої мирної окупації України. Це достатньо пояснює причини скорочення кількості населення за час самостійності на майже сім мільйонів, знищення продуктивних сил, науки, армії, інфраструктури і, по суті справи, планове нищення української нації…
– Що, на Вашу думку, можна протиставити цьому, м’яко кажучи, неподобству? Чи вже процес не зупинити?..
– Треба ґрунтовно готуватися до виборів місцевих рад та наступних президентських виборів, щоб збільшити відсоток українців у радах, а президентом України обрати патріотичного українця. При виборах депутатів рад усіх рівнів кожен виборець зобов’язаний передусім з’ясувати, якої національності кандидати. Виокремити українців і вже потім визначити, хто із них патріотичніший, має вищу освіту, професійну підготовку, життєвий досвід, довів на ділі свою моральність та людську порядність, хто з них дбав і дбатиме про Україну, а не про своє збагачення.
– Чи не знайдуться такі, хто на весь світ волатиме (рік же Півня!) про дискримінацію нацменшин і таке інше?..
– Немає в світі країни, де б у парламенті було дві третини представників нацменшин, і тільки близько третини — корінної нації. Українців у Верховній Раді має бути пропорційно кількості українців у складі населення України, тобто близько 80%.
– Але ж національності нас позбавили, принаймні у паспортах, ще, якщо не зраджує пам’ять, на початку Незалежності. До речі, яке Ваше як відомого націоналіста ставлення до цього?
– А як може ставитися нормальна патріотично налаштована людина до такого неподобства? Запис про національність у паспорті та свідоцтві про народження в Україні скасували у вересні 1993 року. Користуючись своїм депутатським правом законодавчої ініціативи, я у жовтні 2004-го вніс до парламенту законопроект № 6163-1, яким запропонував відновити запис про національність у паспорті громадянина України. Аргументував тим, що у нашій країні проживають національні меншини, які потребують державної допомоги, і тому графа «національність» необхідна для визначення їхньої кількості. Бо як може держава планувати забезпечення культурно-національних та освітніх потреб національних меншин, якщо не відомо, скільки є людей у тій чи іншій національній групі? Якщо держава не веде обліку національних меншин, то вона їх ігнорує, виносить за дужки суспільства, фактично принижує.
Засідання Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради відбулося 20 жовтня 2004 року під головуванням Геннадія Удовенка. Після моєї доповіді розгорілася палка суперечка. Всі члени Комітету добре розуміли справжню причину вилучення з особистих документів запису про національність. Мене активно підтримували Віктор Терен, Іван Сподаренко, Рефат Чубаров. Удовенко дотримувався нейтральної позиції, і я бачив, що коли б більшість стала на мій бік, то й він би підтримав мене.
Перший заступник голови Комітету Микола Шульга був проти повернення запису про національність. Спочатку спокійно, а потім уже зі злими іскрами в очах закликав відхилити мій законопроект.
«Чого він так вислужується перед євреями? — свердлила думка. — Адже він українець, а не єврей? Це з холуйської натури догодити чужому чи, може, йому заплатили?» Словом, законопроект провалили, відправивши у «довгий ящик».
У листопаді 2012 року працівники радіо «Свобода» запросили мене взяти участь у дискусії. Передачу вів Віталій Портников. Ми давно знайомі. Він із тих євреїв, які не борються проти української державності, а навпаки, бачить своє майбутнє в незалежній Україні і приймає наше українство. Проблема лише в тому, що ми по-різному дивимося на їхню роль в українському суспільстві. Я навертав мову в бік питань про соціальну несправедливість. І тоді порушив питання про запис національності в паспорті та свідоцтві про народження.
Пані Ірина Геращенко ошелешила мене заявою: мовляв, національність — це інтимна інформація і записувати її в паспорт не можна. Що Портников рішуче проти запису в паспорті національності — цілком зрозуміло, але коли почув таке з уст розумної українки, це мене здивувало. Після закінчення радіопередачі вона затрималася з Портниковим. Мені залишилося дискутувати із самим собою й ставити запитання: ти, жінко, така розумна й красива українка, мала б пишатися українським походженням і записом його в паспорті. Невже за твоєю фізичною вродою і добрим розумом немає української душі? А, може, розгадка ось у чому: пані Геращенко записалася в Комітет Верховної Ради України з питань європейської інтеграції. Цей комітет має професійно сприяти зближенню України із Західною Європою. Люди з почуттям національної гордості прагнули б наближати Україну до Європи відокремленням влади від бізнесу і бізнесу від влади, виведенням правоохоронних органів, судів з-під упливу виконавчої влади, поборенням хабарництва, що, мов іржа, проїло все національне тіло корупцією, всі державні установи з верху до низу, поборенням кланово-олігархічного феодалізму, що поділив громадян України на жменьку феодалів і 40 мільйонів бідних і нещасних людей. А коли немає снаги до боротьби зі злодійською антиукраїнською владою, тоді хочуть достукатися в двері Західної Європи намаганням їй сподобатися перенесенням в Україну всього, що там є найгіршого: одностатеві шлюби, переробка жінок у чоловіків і навпаки, заміна національної культури англомовною попсою, легалізація сексуальних збочень та всяка інша бридота, яку в Україні споконвіків категорично засуджували.
Колись Сергій Головатий, щоб Україна сподобалася Заходу, добився явно передчасного скасування у нас смертної кари. Тепер, щоб сподобатися Заходу, скасували запис про національність в особистих документах та переносять в Україну західні моральні збочення. Так і хочеться заволати: та де ж ваша, українки, людська гідність, де ж ваша національна гордість?! Будьте самі собою і не намагайтеся стати французками чи німкенями!
– Існує думка, що незалежно від національності та кольору шкіри всі люди є рівними, тому мають бути братами і сестрами у складі одного-єдиного людства.
– У світі панує егоїзм. На індивідуальному рівні його сформулювали в прислів’я: «Своя сорочка ближче до тіла». На міжнародному рівні національний егоїзм втілюють у життя представники своїх націй у різних сферах економічної, політичної культурницької, інформаційної діяльності. Людині властиво любити свій рід. І коли єврейський промисловий і фінансовий капітал пропагує творення із французів, українців, німців космополітів (громадян світу), то цю ідею вони поширюють для інших націй, а не для себе. Навпаки, для себе під машкарою так званого обраного народу вони залишають чинним принцип збереження свого єврейства в будь-якому інонаціональному суспільстві, й стан обложеної фортеці (гетто), яке вони самі собі запезпечують, рятує євреїв від асиміляції й перетворення їх на німців, українців, французів. Либонь, меншою мірою це стосується й інших націй.
А що ж українці? Повірте, ми не сироти у Бога, і, подолавши хвороби колоніального минулого, розум наш і завзяття виведуть Україну на вершину прогресу й людяності.
– Та щось довгенько ми йдемо до тих сяючих вершин…
– А чому тут дивуватися? Російський імперіалізм і глобалізм (у хабадському виконанні) вже понад 20 років ведуть війну проти української нації за оволодіння нашою землею. Перший — з метою здобути живильну кров для відновлення великої імперії, а другий — для побудови в Україні нового Ізраїлю.
– Чи вдасться, на Вашу думку, Україні встояти перед цими світовими потугами? Що або хто може відродити віру в таку спроможність української нації?
– Творець! Він на нашому боці, бо на нашому боці історична правда. Пізнання її веде до прозріння українців і розуміння тієї великої істини, що українці — окрема нація, яку Творець наділив найкращими земними теренами і дав нам окрему долю. Зазіхання на життя нації суперечить людській моралі, як суперечить їй заволодіння чужим добром, крадіжка чужого. Ця наша національна правота схилятиме нам на допомогу все більше країн світу, що пришвидшить відродження України.
Із інтерв’ю газеті «Сільські вісті»