40 російських міст засновані в'язнями ГУЛАГу

• 544ПЕРЕГЛЯДИ
 
• 0КОМЕНТАРІ
 
• 01/02/2017ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ

Широко відомою є детальна карта радянських концентраційних таборів системи ГУЛАГ, створена товариством «Меморіал», яке з 80-х років займається відновленням пам’яті про репресії радянських часів.

Автор — Костянтин Левін

Пропоную натомість подивитися на іншу карту, карту сучасної Російської Федерації (натисніть, щоб подивитися у більшому розмірі):

Жовтим кольором позначено міста, які частково будувалися в’язнями концентраційних таборів. Міста, де ними збудовано житлові квартали, об’єкти інфраструктури (водогін, дороги в місті тощо), важливі об’єкти промисловості та соціальної сфери (школи, лікарні, дитячі садки тощо). Тобто це міста, сучасний вигляд яких без праці ув’язнених помітно би відрізнявся.

Червоним кольором позначено сучасні російські міста й містечка, які були фактично засновані та збудовані (або ж перетворені з крихітних поселень на порівняно великі міста) в’язнями концентраційних таборів ГУЛАГу у період 1930—1960-х років.

Тобто це ті міста, які без ГУЛАГу могли взагалі не з’явитися на сучасній карті Росії. За інформацією з відкритих джерел, це щонайменше п’ятдесят міст.

Карта створювалася таким чином: на сайті товариства «Меморіал» є короткі відомості про розміщення таборів та їх управлінь, роки їх заснування й закриття, про чисельність в’язнів, а також про те, на яких об’єктах вони працювали. На підставі цих даних було складено список населених пунктів (лише міст, села та більшість смт не включалися), які пов’язані з концтаборами географічно. З них було виділено ті, на яких в’язні займалися (в тому числі) промисловим та цивільним будівництвом.

Далі, на підставі коротких історій міст (вікіпедія та численні краєзнавчі сайти), визначалося, чи потрапить місто на карту, та до якої саме категорії. Якщо час заснування міста й табору збігаються, а кількість в’язнів порівнювана з кількістю населення міста (від половини й більше), воно потрапляло до «червоної» категорії. Якщо ж місто вже існувало до будівництва табору раніше чи кількість в’язнів була порівняно невеликою — до «жовтої».

Загальна їх кількість набагато більша. По-перше, досі не всі документи, що стосуються ГУЛАГу, розсекречено. По-друге, майже не бралася до уваги (і не позначалася на цій карті) величезна кількість невеликих поселень уздовж каналів, залізничних шляхів та автомагістралей, збудованих в’язнями у малозаселених районах Росії.

Такими є, підкреслю, більшість населених пунктів уздовж цих об’єктів, оскільки вони початково будувалися для тимчасового розміщення табірних пунктів мірою просування будівництва територією країни. По-третє, мета цієї публікації — не подати вичерпну кількість таких населених пунктів, а показати в загальних рисах масштаб і замислитись над тим, що це може додати до розуміння сучасної Росії.

Детальна мапа міст, заснування й розвиток яких нерозривно пов’язаний з концентраційними таборами, — справа окремого дослідження.

Проблеми усвідомлення

Є безліч індивідуальних людських доль і характерів. Так само є різні версії історичної пам’яті про певні події. Проте, з цих індивідуальних досвідів постає і колективна пам’ять (чи кілька основних версій пам’яті, що конфліктують).

Мільйони людей в Росії виросли й живуть у містах, які ще до їх народження було засновано або частково збудовано в’язнями концентраційних таборів. Це означає, що звичайні людські емоції й переживання, побут, особисті історії, взагалі більша частина життя цих людей відбувається у місцях чи у безпосередній близькості до місць масових людських страждань та одного з найбільших злочинів ХХ століття.

Карта породжує наступне запитання: чи можуть ці люди мати негативну пам’ять про концентраційні табори? Чи можуть розмежувати у своїй свідомості з одного боку власні (гарні чи погані, та все ж особисті, інтимні) життєві спогади, а з іншого — засудити тих, хто примусив невинних людей до каторжних робіт, результат яких є невід’ємною частиною цих приємних спогадів, адже основні події їхнього життя відбувалися у цьому місті.

Сама постановка питання може викликати сильний внутрішній конфлікт і вимагатиме чимало ресурсів для серйозної внутрішньої роботи. Але людина переважно не схильна до складних конструкцій, натомість схильна до спрощення. До того ж, наша психіка намагається завжди уникати негативного емоційного фону, який неодмінно з’являється, якщо спробувати осмислити ці події.

Ситуація для росіян ускладнюється тим фактом, що ГУЛАГ було створено не інтервентами (як, наприклад, у випадку концентраційних таборів нацистів на території Польщі), а власною владою з метою експлуатації власних громадян. На відміну від інших колишніх республік радянського союзу, у Росії є очевидні проблеми в тому, щоб розглядати радянську владу як окупаційну.

Ще один негативний фактор — державна політика. Росія після 1991 року офіційно лише ненадовго залишила імперську риторику, швидко повернувшись до усвідомлення себе не тільки де-юре, але і де-факто правонаступницею СРСР.

Часи сталінізму, які майже збігаються з роками існування ГУЛАГу, офіційно вважаються героїчним періодом в історії країни через перемогу у Другій Світовій, а використання фактично рабської праці й смерть мільйонів людей у концентраційних таборах часто подаються як «ефективний менеджмент» чи як «важку, проте необхідну, ціну швидкої індустріалізації». В останні роки відомі випадки адміністративного та активістського тиску на організації, які продовжують працювати над відновленням пам’яті про табірну систему.

Важко сказати, що тут насправді є головним, а що — додатковим фактором, але усе разом це створює ситуацію, за якої надзвичайно важко собі уявити, як народжені у цих містах люди можуть сформувати домінуючу колективну пам’ять про ГУЛАГ як про злочин. Відповідно, незрозуміло, як вони можуть цей злочин засудити.

Це спроба знайти пояснення мотивам та діям величезної кількості сучасних росіян, відмінне від простого таврування їх образливими ярликами. Вона дає певне виправдання, але водночас показує на існування додаткової проблеми, яку надзвичайно складно вирішити, і яка, на мій погляд, схожа на зачароване (у поганому сенсі) коло, вийти з якого майже неможливо.

Тож, підсумовуючи, — в Росії виростають покоління людей, з певних причин майже не здатних засудити існування більше ніж півстоліття тому концентраційних таборів у власній країні. Це трагедія для них і загроза для нас.

Чітке розуміння цього має практичну користь для будь-якої країни, яка стоїть перед загрозою повернення до орбіти прямого впливу Російської Федерації, оскільки, якщо використання рабської праці й смерть мільйонів людей для когось не є злочином, то може виникнути логічне запитання — чому не повернутися до цієї практики знову? Тим більше, якщо такий «менеджмент» вже був колись «ефективним».

Україна

Україна уникла цієї проблеми через те, що на території УРСР розташовувалася невелика кількість табірних пунктів, вони існували порівняно недовгий період та не змінили обличчя українських міст. В’язні працювали переважно на будівництві автострад та у шахтах.

Лише два табори частково займалися цивільним будівництвом: Донецький (з центром у Донецьку, тоді — Сталіно, діяв у 1946—1947 роки) та №940 (з центром у Кам’янському, тоді — Дніпродзержинськ, діяв у період з 1947 по 1953 рік).

Це не виключає інших проблем країни, пов’язаних з радянським минулим. Але специфічна ситуація з пам'яттю про ГУЛАГ є суто російською, додатковою проблемою колективної історичної пам'яті про минуле, яка, як ми чітко побачили протягом останніх років, продовжує впливати сучасне й на майбутнє громадян цієї країни.