Генерал Петро Григоренко: «Кримських татар хотіли винищити як націю...»
18 Жовтень 2017, 23:45
Петро Григоренко народився на півдні України у селі Борисівка Запорізької області, навчався у Харкові і Москві, закінчив Військово-технічну академію та Академію генерального штабу СРСР.
Григоренко пройшов шлях від командира дивізії, генерала Червоної армії, викладача Військової академії імені Фрунзе й засновника кафедри військової кібернетики – до в’язня радянської каральної психіатрії, якого примусово вигнали з СРСР.
Знищити Григоренка просто побоялися, бо дуже важко з комдива-фронтовика, військового аналітика, який відкрито вступився за кримських татар, «зліпити особливо небезпечного злочинця»
Знищити Григоренка просто побоялися, бо дуже важко з комдива-фронтовика, військового аналітика, який відкрито вступився за кримських татар, «зліпити особливо небезпечного злочинця».
Петро Григоренко першим зробив неупереджений аналіз причин страшних втрат СРСР після нападу гітлерівської Німеччини
Розпочавши бойовий шлях на Далекому Сході, пройшовши командиром стрілецької дивізії фронти Другої світової війни, Петро Григоренко першим зробив неупереджений аналіз причин страшних втрат СРСР після нападу гітлерівської Німеччини. Генерал прямо вказав на нищівний вплив сталінських «чисток» на рівень військових кадрів, а також на згубне нехтування проблемами оборони, оскільки Сталін готував СРСР до атаки.
Дослідники визначають Григоренка як природженого стратега, людину із загостреним почуттям справедливості й відповідальності. Саме ці риси не дали Григоренкові закрити очі на тоталітарний характер радянської влади, на намагання правлячої компартійної верхівки усі свої прорахунки компенсувати за рахунок народу, а владу утримувати завдяки терору та репресіям.
Тож, ані унікальний бойовий досвід, ані колосальний внесок у військову науку, не врятували Петра Григоренка від гонінь, оскільки генерал не тільки «дозволяв собі» критикувати політику Сталіна і Хрущова, а й створив у 1963 році політичну організацію – «Спілку боротьби за відродження ленінізму».
Для КПРС генерал Григоренко складав особливу небезпеку, адже, як пояснює дисидент і правозахисник Василь Овсієнко, Петро Григоренко був «першим представником радянського правлячого класу, який виступив проти партократії, і зрозумівши суть СРСР як тотальної «імперії зла», розробляв стратегію подолання цього зла».
Протест генерала Григоренка не був спонтанним, він знав на що йшов, знав, що втратить не лише усі матеріальні блага та привілеї, а свободу чи навіть життя.
«Психушка» як покарання і об’єкт дослідження
Григоренка позбавили усіх звань, вигнали з роботи, а тоді оголосили несповна розуму і у 1964 році примусово запроторили у психіатричну лікарню
Для генерала-майора Петра Григоренка радянська влада винайшла особливо цинічний спосіб покарання – його позбавили усіх звань, вигнали з роботи, а тоді оголосили несповна розуму і у 1964 році примусово запроторили у психіатричну лікарню.
Та аналітичний розум скрізь собі знайде роботу, перебуваючи у психлікарні, Григоренко ретельно вивчив «радянську психіатрію» в дії. Результатом стала праця Петра Григоренка під назвою «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», в якій він довів каральний характер радянської психіатрії і закликав змінити систему експертизи й утримання хворих у СПЛ й боротися «за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих».
Праця Григоренка стала відома на Заході, і незабаром СРСР, щоб уникнути сорому виключення з Міжнародної асоціації психіатрів (МАП) за використання психіатрії у політичних цілях, сам був змушений вийти з цієї організації.
Те, що КДБ та Компартія використовують психіатрію як спосіб розправи з інакомислячими, в СРСР знали багато людей. Відкрито проти цього виступали одиниці.
Киянин, лікар-психіатр Семен Глузман у листопаді 1971 року провів незалежну заочну експертизу психічного стану генерала Григоренка і довів, що Григоренко – психічно здорова людина, і примусове утримування його у психіатричній лікарні є злочином
Киянин, лікар-психіатр Семен Глузман (нині – президент Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини – ред.) у листопаді 1971 року провів незалежну заочну експертизу психічного стану генерала Григоренка і довів, що Григоренко – психічно здорова людина, і примусове утримування його у психіатричній лікарні є злочином.
«Я довів незаконність застосування проти генерала Григоренка методів
репресивної терапії, довів, що він був психічно здоровою людиною. За це у 1972 році мене засудили до 7 років концтаборів, додатково «вліпивши» ще три роки заслання», – розповідав Глузман журналістам американського видання «Українське слово» у 1992 році.
Семен Глузман відбував покарання у спеціально створеному радяською владою концтаборі для дисидентів – разом із Василем Стусом, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком.
Григоренко перетворив Гельсінську групу на міжнародний рух
Понад 5 років Петро Григоренко провів у психіатричних лікарнях. Проте від свого не відступився і після того, як СРСР вимушено підписав Гельсінський акт, придумав, як вивести боротьбу за права людини в Радянському Союзі на новий якісний рівень.
Весною 1976 року Петро Григоренко став одним із засновників Московської Гельсінської групи (МГГ). «Ми вплинули на політичну ситуацію», так, перший керівник МГГ Юрій Орлов оцінив значення створення цієї організації.
Петро Григоренко активно спілкувався з українським футурологом Миколою Руденком, і вони вирішують проголосити про створення Української Гельсінської групи, що й сталося у листопаді.
А через місяць, у 5 грудня 1976 року, у День радянської Конституції Петро Григоренко виходить на площу Пушкіна у Москві й приєднується до мовчазної правозахисної демонстрації. Григоренко тоді сказав: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!»
Петро Григоренко разом із академіком Андрієм Сахаровим були чи найвідомішими на той час у світі радянськими дисидентами. Радянська влада вже не могла нічого зробити з ними, щоб це викликало протесту і санкцій західного світу. Тому Сахарова відправляють у заслання в Нижній Новгород, а Григоренка – ніби для лікування за кордон і позбавляють громадянства СРСР.
За межами СРСР Петро Григоренко продовжив боротьбу, підтримавши Вашингтонське представництво УГГ. Попри дуже поганий стан здоров’я, Григоренко їздив Європою, виступав у різних країнах, закликаючи підтримати радянських дисидентів та боротися за звільнення незаконно ув’язнених.
Григоренко наполягав, що Захід мусить контролювати дотримання норм Гельсінських угод, і якщо права людини в СРСР брутально порушуються, то угоди слід розірвати
Григоренко наполягав, що Захід мусить контролювати дотримання норм Гельсінських угод, і якщо права людини в СРСР брутально порушуються, то угоди слід розірвати.
Завдяки діяльності генерала Григоренка, його особистій переконливості та популярності, Гельсінський правозахисний рух набув статусу міжнародного, а про українських правозахисників і в’язнів сумління дізнався світ.
Григоренко переконував, що поширення інформації про злочини СРСР є дієвим інструментом і заохочував українську діаспору долучатися до цієї справи.
Разом з Надією Світличною він налагодив видання «Вісника репресій в Україні», який видавався українською і англійською мовами. Цю інформацію також поширювало Радіо Свобода.
Зустрівшись із президентом США Рейганом Петро Григоренко особисто розповів про репресії та переслідування інакомислячих, які чинить радянська влада.
Є підстави вважати, що саме Григоренкові належить визначення СРСР як «імперії зла», яке публічно використав Рональд Рейган
За словами Василя Овсієнка, є підстави вважати, що саме Григоренкові належить визначення СРСР як «імперії зла», яке публічно використав Рональд Рейган.
Григоренко і кримськотатарський народ
Неоціненною є роль Петра Григоренка у долі незаконно депортованого з Криму за наказом Сталіна кримськотатарського народу.
«Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано», – сказав генерал Григоренко кримським татарам на панахиді за письменником Олексієм Костеріним у 1968 році.
Кримських татар хотіли винищити як націю, частково – фізично, потім – шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної БатьківщиниПетро Григоренко
«Кримських татар хотіли винищити як націю, частково – фізично, потім – шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята», – так описував Петро Григоренко злочин радянської влади проти корінного народу Криму.
Депортацію кримських татар генерал Григоренко кваліфікував як геноцид: «Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості й до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид – один із найтяжчих видів злочину проти людства...».
У 1968 році Петро Григоренко познайомився із лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим і надалі завжди намагався підтримувати його. Зокрема, саме Григоренко доклав зусиль, щоб президент США Рейган виступив на захист Джемілєва, врятувавши його від сьомого ув’язнення.
Сам Мустафа Джемілєв сказав, що кримські татари вважають Петра Григоренка «не просто своїм другом, а кримськотатарською людиною».
Завдяки Петру Григоренку радянській владі не вдалося створити міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцямиМустафа Джемілєв
«Завдяки Петру Григоренку радянській владі не вдалося створити міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцями. Хоча кримських татар, які поверталися, викидала з Криму і зносила бульдозерами будинки саме влада України, кримські татари чітко бачили межу між чиновниками, що вислужувалися перед Кремлем, і справжніми представниками цього народу», – наголосив Джемілєв, виступаючи на мітингу в Сімферополі до 100-річчя від дня народження Григоренка.
Петро Григоренка виступав на захист не лише кримських татар, а й євреїв та вірмен, чеченців і німців Поволжя, які піддавалися репресіям за національною ознакою у «тюрмі народів» – СРСР.
«Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі. Я помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, я покладався на їхню допомогу…», – написав Петро Григоренко у своїх спогадах. І, вочевидь, «покладання на людей» виявилося правильною стратегією.
(Рубрика «Точка зору»)
Друга половина 1960-х‒початок 1970-х років ‒ час активної участі генерала-правозахисника Петра Григоренка в боротьбі кримськотатарського народу за повернення на батьківщину, інтенсивних контактів із діячами руху. Без перебільшення, ці роки стали доленосними як для самого Григоренка, так, значною мірою, й для розвитку національного руху кримськотатарського народу.
В середині 1960-х Григоренко вже був твердо впевнений у необхідності кардинальних змін у політичному устрої СРСР. У цей період він став активно допомагати кримським татарам у вирішенні їхньої національної проблеми. Цей час для відважного генерала ‒ період суворого та відкритого протистояння владі, перш за все, могутньому Комітету державної безпеки (КДБ).
На початку 1969 року вже було очевидно ‒ тільки диво могло врятувати його від нового арешту. Але дива не сталося...
В інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова в ЦК КПРС від 7 квітня 1969 року пропонувалося притягнути Петра Григоренка до кримінальної відповідальності ‒ за численні прояви антирадянської діяльності. Серед таких називалася: «...Активна участь у підготовці й поширенні провокаційних матеріалів щодо так званого кримськотатарського питання, в яких висуваються вимоги про посилення боротьби малих народів СРСР з їх нібито безправним становищем. Під «Зверненням кримськотатарського народу до людей доброї волі, демократів і комуністів» Григоренко має намір зібрати велику кількість підписів і передати його до Організації Об'єднаних Націй. У березні ц.р. він розпочав поширення складених ним провокаційних документів «Про депортацію кримських татар та її наслідки».
Відкритий лист керівнику КДБ
Останньою краплею став, мабуть, «Відкритий лист Голові Комітету державної безпеки при РМ СРСР Андропову Ю.В.» (це було вже друге звернення адресату), в якому Григоренко викривав методи боротьби органів держбезпеки з інакомисленням та з ним самим.
У своєму відкритому листі від 27-29 квітня 1969 року генерал звертається до Андропова з такими словами: «Днями я ознайомився з новою анонімкою наклепницького змісту, яку надіслали мені друзі із Середньої Азії... Ось що написано в цьому анонімному наклепі, виконаному на відмінній машинці й на гарному папері висококваліфікованою друкаркою, про моє минуле: «П.Г. Григоренко, в минулому генерал-майор. У 1961 році організував антирадянську групу, до якої залучив і своїх рідних синів. Група займалася наклепом на радянський суспільний лад. Вона була повністю викрита. Григоренка виключили з лав КПРС, розжалували в рядові, й він залишився на волі лише через те, що страждав на тяжку недугу ‒ на шизофренію». Скажіть, поклавши руку на серце, міг хто-небудь, окрім КДБ, дати таку стислу «брехливу правду»?! Треба дуже добре, досконально вивчити мою слідчу справу 1964 року, щоб викласти так схоже на правду й так тенденційно всі факти цієї справи! Як, на Вашу думку, звідки б групі кримських татар, які навіть бояться підписатися під власноруч приготовленим, дізнатися про мою справу? Адже матеріали цієї справи ніде не публікувалися. До речі, моя боротьба проти гонінь, які Ви чините щодо малих народів, зокрема й стосовно кримських татар, бере свій початок відтоді».
Відповідь на цей лист генерала від шефа КДБ Андропова надійшла практично негайно, і вона була цілком у дусі органів...
Арешт та сім обшуків у справі Григоренка
На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався процес над десятьма активістами кримськотатарського руху. Близько двох тисяч кримських татар звернулися до Петра Григоренка з проханням виступити громадським захисником на цьому процесі. Копію клопотання вони прислали Григоренку; справжнє ж звернення було надіслане до суду. Співробітники КДБ Узбекистану зреагували відразу ж, попередивши деяких активістів кримськотатарського руху, що, якщо Григоренко з'явиться в Ташкенті, він буде арештований. 30 квітня 1969 року генерал отримав телеграму з Ташкента про те, що йому необхідно з'явитися до міського суду для переговорів щодо виступу в суді.
Дисидент Андрій Амальрик згадував про це так: «Ми планували спочатку, що на процес кримських татар у Ташкенті виїду я... Петро Григорович, проте, сам захотів їхати... Скільки ми не наполягали, щоб він не їхав, він був невблаганний».
2 травня генерал вилетів до Ташкента, однак з'ясувалося, що процес відкладається. Уже перед відльотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований. Того ж дня у Москві провели сім обшуків у справі Григоренка: в його квартирі, в Іллі Габая, Віктора Красіна, Людмили Алексєєвої, Андрія Амальрика, Надії Ємелькіної, Зампіри Асанової.
15 травня 1969 року Петру Григоренку висунули звинувачення, передбачене статтею 190-1 КК РРФСР: «...упродовж тривалого часу, починаючи з 1965 року, бере активну участь у виготовленні, розмноженні та поширенні документів, в яких містяться завідомо неправдиві вигадки, які ганьблять радянський державний і суспільний лад».
Для участі в процесі активістів кримськотатарського руху Петро Григоренко підготував велику промову, яку написав після знайомства з обвинувальним висновком вже після приїзду до Ташкента буквально напередодні арешту. Озвучити її йому так і не вдалося (процес десяти активістів кримськотатарського руху відбувся тільки в липні-серпні 1969 року), однак згодом його промова була опублікована на Заході й отримала широке поширення в самвидаві під назвою «Хто ж злочинці?». Ця промова ‒ справжнє викриття режиму, і можна лише здогадуватися, яким був би емоційний ефект, якби вона прозвучала на суді, для якого й готувалася.
Дії радянського режиму кваліфікував як геноцид
Чи існує кримськотатарське національне питання, запитує генерал-правозахисник і сам же відповідає ‒ так, існує. Однак «створене воно не кримськими татарами, а тими, хто обмовив цей народ, пограбував його, по-звірячому вигнав його зі своєї Батьківщини, винищивши при цьому майже половину його складу, і поселив тих, хто залишився в живих, у резерваціях на напівпустельних територіях Середньої Азії, Уралу та Сибіру».
Те, що радянський режим зробив із кримськотатарським народом, Григоренко кваліфікує як геноцид: «Кримських татар хотіли винищити як націю, частково ‒ фізично, потім ‒ шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята... Понад 10 років відбувалося найбільш звіряче вбивство цієї нації ‒ тримання її в резерваціях, які називалися нашою країною комендатурами. Зі смертю Сталіна резервації не зникли. Змінився лише режим у них. З 1956 року з кримських татар зняли режим спецпереселенців, але залишили чинною заборону залишати місця заслання. Їх закріпачили на тих місцях, куди вони були свого часу так по-звірячому депортовані зі своєї рідної землі».
Далі Григоренко розмірковує про боротьбу кримських татар за національне існування й про реакцію влади на цю боротьбу...
ТРЕТЯ ЧАСТИНА: Генерал Петро Григоренко: «Я не хотів йти на поступки»
Гульнара Бекірова – кримський історик, член Українського ПЕН-клубуНа початку травня 1969 року в Ташкенті Петра Григоренка заарештували. Незважаючи на певний резонанс у світі та протести правозахисників, опального генерала так і не звільнили.
(Продовження, початок ТУТ)
За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року Григоренку була призначена судово-психіатрична експертиза, яку провели в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку, що «Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє зараз, як не виявляв їх у період здійснення (2 півріччя 1965 року ‒ квітень 1969 року)... Діяв при здоровому глузді».
Це рішення було певною мірою актом мужності з боку ташкентських психіатрів, проте це був не той результат, якого чекали слідчі органи...
13 жовтня 1969 року Петру Григоренку призначили нову судово-психіатричну експертизу, цього разу в Центральному науково-дослідному інституті судової психіатрії імені Сербського. Комісія московських експертів не погодилася з висновками ташкентських колег, і 30 грудня 1969 року кримінальну справу стосовно Григоренка направили до суду «для застосування заходів медичного характеру». На судовому засіданні від 3 лютого 1970 року Ташкентського міського суду адвокат Софія Каллістратова, яка захищала Григоренка, подала клопотання про вимогу додаткових медичних документів і про проведення повторної судово-психіатричної експертизи в суді.
Клопотання адвоката Ташкентський міський суд відхилив, а 27 лютого 1970 року виніс ухвалу, в якій вказав: «Вважати встановленим вчинення Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч. 1 ст. 70, ст. 190-1 КК РРФСР і ст. 191-4 КК УзбССР у стані неосудності». На підставі ухвали суду Петро Григоренко 26 травня 1970 року був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в Черняховську Калінінградської області.
Почалася кампанія щодо його звільнення.
13 травня 1970 року до генерального прокурора СРСР Романа Руденка зі «Скаргою в порядку нагляду» на визначення Ташкентського міськсуду і Верховного суду УзССР у справі Петра Григоренка звернулися академіки Михайло Леонтович, Андрій Сахаров, доктор фізико-математичних наук Валентин Турчин і фізик Валерій Чалідзе. Вказавши на «серйозні процесуальні порушення, допущені на стадії попереднього слідства й в судовому розгляді», автори скарги клопотали про те, щоб визначення Ташкентського міськсуду було опротестоване, виконання цієї ухвали було призупинене, а Григоренко звільнений з-під варти. Але, як і багато інших звернень, цей лист не мав успіху...
На початку 1970-х молодий київський лікар психіатр Семен Глузман провів заочну психіатричну експертизу Петра Григоренка. Глузман вивчив його статті, повідомлення друзів, однодумців і дійшов висновку, що Григоренко «на психічні захворювання не страждає». У березні 1972 року в Глузмана провели обшук, не знайшли нічого, а в травні його заарештували. Йому інкримінували усний «наклеп» ‒ зокрема про долю кримських татар, повість Василя Гроссмана «Все тече», Нобелівську промову Альбера Камю... А ось доказів того, що експертизу робив Семен Глузман ‒ слідчому знайти не вдалося.
Проте суд, що відбувся в жовтні 1972 року, визнав Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» й засудив до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Академік Сахаров опублікував цей документ у самвидаві тільки після вироку Семену Глузману ‒ він боявся, що публікація до суду погіршить становище молодого психіатра і вплине на вирок. Однак навіть це не врятувало Глузмана: вирок був драконівським ‒ десять років позбавлення волі...
Виводити на прогулянку з групою агресивно налаштованих хворих
Становище Петра Григоренка у спецпсихлікарні відстежувала правозахисна «Хроніка поточних подій». За повідомленням бюлетеня: «На початку червня 1970 року П. Григоренка в лікарні відвідали двоє в цивільному, вони не назвали свої прізвища, запропонували йому відректися від своїх переконань. Він відмовився розмовляти з ними. Після цього його стали виводити на прогулянку з групою агресивно налаштованих хворих. 15 червня у нього була дружина. Її змусили чекати вісім годин. Під час побачення були присутні представники лікарняної адміністрації. Основний контингент цієї спеціальної (тобто тюремної) лікарні становлять дійсно психічно хворі люди, засуджені за зґвалтування й вбивства. Лікарняна палата ‒ шестиметрова камера. У ній двоє: Петро Григорович і його сусід, який зарізав свою дружину й постійно перебуває у стані марення. Вільного простору ‒ два кроки, можна тільки встати й одягнутися. Прогулянка ‒ близько двох годин на день, решта часу ‒ в замкненій камері. Паперу й олівця Петро Григорович позбавлений. Вимушена нерухомість, гострий біль у пораненій нозі, безперервний вплив на психіку з боку важкого душевнохворого ‒ все це викликає серйозне занепокоєння щодо життя 62-річного П.Г. Григоренка».
Після відвідин чоловіка Зінаїда Григоренко зверталася з листами в радянські й міжнародні інстанції. У своїх листах вона детально розповідала про нелюдське поводження, якого зазнає її чоловік у Черняхівській спецлікарні.
Згідно із «Хронікою...», у січні 1971 року Григоренко постав перед черговою комісією. На одне з перших запитань професора: «Як ваші переконання?», Григоренко відповів: «Переконання не рукавички, їх легко не змінюють». Рішення комісії: «Лікування продовжити через хворобливий стан».
У питанні про кримських татар я не хотів йти навіть на мізерні поступкиПетро Григоренко
Очевидно, що питання про кримських татар неодноразово виникало в цих «бесідах». Стійкість переконань генерала не може не вражати: «...По суті, інструктуючи мене як поводитися на комісії, мій лікар Нефедов підсумував ‒ якщо Ви будете так розмовляти й на комісії, все буде добре. Але я Вам не поставив одне питання, а на комісії його можуть поставити, це питання про кримських татар. Ви на нього завжди реагуєте болісно, й це може зіпсувати всю картину. Я Вам хочу порекомендувати «відмахнутися» від такого питання. Просто сказати: «Я про це зараз не думаю». Я й зараз розцінюю цю пораду як розумну й доброзичливу. Так відповівши, я нікого й нічого не продавав. Але у питанні про кримських татар я не хотів йти навіть на мізерні поступки, тому сказав: «Відмовлятися від цього багатостраждального й героїчного народу я не буду ні в якій формі. Якщо мені буде поставлене питання про кримських татар, я відповім на питання в повному обсязі, без «відмахування».
Окрім природних труднощів, з якими стикався Григоренко в спецпсихлікарні, по суті, в тюрмі, траплялися в цей період і моральні удари. Одним з важких сам Григоренко назвав публічне каяття й свідчення проти нього Петра Якіра, одного з найближчих йому людей. Так, на звпитання Якіру, що він може сказати про психічний стан Григоренка, той відповів: «Я, як не фахівець, не міг правильно оцінити його психічний стан, тому всі мої твердження про повну його нормальність об'єктивно є наклепницькими».
«Я ледве втримався від крику болю», ‒ пише з цього приводу Григоренко, продовжуючи: «До якої ж безодні падіння треба скинути людину, щоб вона про батька свого не могла сказати ‒ нормальна він людина чи божевільний. А до Петра Якіра я ставився саме як до сина... І ось тепер він говорить, що «не знає», нормальний я чи божевільний. Було від чого завити. Думаю, що навіть в «каятті» у людини має бути межа, яку переступати не можна. Петро її переступив...»
У 1974 році Петра Григоренка під тиском широкої кампанії протестів у всьому світі звільнили. Комісія лікарів 12 травня 1974 року дійшла висновку, що «продовження примусових заходів медичного характеру Григоренко П.Г. не потребує, може бути виписаний під систематичне спостереження районного психіатра та опіку рідних».
Незабаром після звільнення разом із сім'єю Григоренко вирушив до Криму, де нарешті зумів трохи відпочити: «Кримські татари зняли для нас кімнату в Євпаторії, на самому березі моря. Ми й досі з величезною вдячністю згадуємо їхню чуйність і такт. Нас залишили у повному спокої. Не було жодних наїздів, відвідувань. Ми мали можливість насолоджуватися відпочинком у колі своєї родини. Все було організовано настільки безшумно, що навіть КДБ майже упродовж місяця не могло виявити, де ми перебуваємо. Нас, мабуть, шукали серед татар, а ми відпочивали серед звичайних «дикунів».
Здоров'я Петра Григоренка було підірване, але він був сповнений планів та енергії продовжувати дисидентську діяльність...
Генерал Петро Григоренко: «Репресіями придушували життя народу»
21 Жовтень 2017, 19:45
(Рубрика «Точка зору»)
У промові під назвою «Хто ж злочинці?» (1968 рік), яку він написав для участі в судовому процесі активістів кримськотатарського національного руху, генерал-правозахисник Петро Григоренко (1907–1987) розмірковує про боротьбу кримських татар за національну рівноправність. З цього тексту видно, наскільки глибоко й ґрунтовно генерал знав і розумів проблеми кримських татар, наскільки близькими були йому сподівання цього народу
(Продовження, початок читайте ТУТ)
Правозахисник пише: «Народ, котрий переніс настільки страшний терор, задавлений своїм нерівноправним становищем, позбавлений навіть права називатися кримськими татарами ‒ споконвічною назвою своєї нації, ‒ почав боротьбу за свою національну рівноправність, за право жити на рідній землі, серед людей своєї нації, за право мати свою мову, школи рідною мовою, періодичну пресу, літературу, мистецтво, культуру. Це був всенародний рух, і керівництво партії та країни розуміло ці сподівання народу. Народні представники неодноразово були на зустрічах з представниками партії і держави, які вислуховували народних представників і давали обіцянку вирішити наболіле питання. Але одночасно на місцях велася інша «робота». Найактивніших учасників народного руху віддавали під суд за різними вигаданими звинуваченнями, поширювався наклеп на рух кримських татар, за допомогою поліцейських репресій придушувалося природне національне життя народу ‒ масові гуляння, весілля, похорон тощо. Все це зображувалося як ворожі акції з боку кримських татар».
Григоренко аналізує Указ вищого органу влади від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які жили в Криму» та його вплив на становище кримських татар. Він зазначає як позитивний і безумовно справедливий факт, що «нарешті з цілого народу було зняте дике звинувачення в зраді Батьківщини» ‒ звинувачення, яке майже чверть століття «обтяжувало народ... таврувало й тих, хто в 1944 році був немовлям, і безпомічних старих, інвалідів, жінок, і тих, хто боровся з гітлерівськими загарбниками в лавах радянських збройних сил і в партизанських загонах, і тих, хто загинув, захищаючи Батьківщину».
У той же час правозахисник каже про «зловісну частину Указу» ‒ там, де сказано, що кримські татари вкоренилися на території Узбекистану та інших республік Середньої Азії. На думку Григоренка, й тут він солідаризується з активістами кримськотатарського національного руху, «це завуальоване, в алегоричній формі вимовлене розпорядження ‒ не випускати кримських татар з місць їх заслання й продовжувати насильницьку їх асиміляцію». Про те ж, на думку Григоренка, свідчить і «зовсім незначний зовні факт: в Указі кримські татари були позбавлені своєї споконвічної назви. Указ говорить не про «кримських татар», а про «татар, які раніше жили в Криму». Цим начебто малопомітним способом вилучили з ужитку найменування певної нації зі своєю територією, мовою, багатовіковою культурою... Таким чином, і ця назва має певним чином геноцидний характер».
Ті з кримських татар, хто їдуть на батьківщину до Криму, ‒ зазнають там страшних гонінь. Їх виловлюють, б'ють, зв'язують і вивозять під конвоємПетро Григоренко
Звичайно, говорив Григоренко й про те, про що він знав не з чуток ‒ репресивні настанови влади відносно спроб кримськотатарського народу зберегти національну ідентичність і боротися за рівноправність: «Будь-яке зібрання кримських татар, навіть якщо це просто національне святкове гуляння, необхідно розігнати із застосуванням сили, з вживанням міліцейських кийків і водометів, з масовими арештами ні в чому не винних людей. Вільно обраних народом представників, які їдуть до Москви, щоб принести скаргу на свавілля місцевої влади, як диких звірів витягають на вулицю й у вагонах для худоби етапують до місць заслання в Середню Азію, серед них навіть тих, які приїхали з Білорусі, України, Північного Кавказу. Ті з кримських татар, хто, повіривши Указу й одночасно з ним виданій постанові, їдуть на батьківщину до Криму, ‒ зазнають там страшних гонінь, їм не дають можливості ні працювати, ні жити в Криму. Їх виловлюють, б'ють, зв'язують і вивозять під конвоєм».
Наприкінці автор ставить риторичне питання: «ХТО Ж ЗЛОЧИНЦІ ‒ ті, хто бореться за національну рівноправність свого народу, чи ті, хто хоче увічнити сталінське свавілля 1944 року, хто хоче продовжити політику геноциду щодо кримських татар?»
Арешт Петра Григоренка викликав обурення серед його однодумців. Відкритий лист про долю й останній арешт Петра Григоренка написала його дружина Зінаїда Григоренко. У самвидаві з'явилися дві роботи, присвячені Петру Григоренку: «Світло у віконці» А. Краснова та «До арешту генерала Григоренка» Б. Цукермана.
Відповіддю правозахисників на арешт Петра Григоренка було створення кілька днів по тому, 20 травня 1969 року, першої правозахисної асоціації в СРСР «Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР».
Не залишилися байдужими до арешту дорогої їм людини й кримські татари.
Біля воріт Ташкентської в'язниці кримські татари виставили пікети з вимогою звільнити генерала. 55 підписів було зібрано упродовж одного дня під зверненням на його захист.
6 червня 1969 року, на другий день Міжнародної наради комуністичних і робочих партій, відбулася демонстрація кримських татар на площі Маяковського. У демонстрації взяли участь шість осбі: активісти кримськотатарського руху Зампіра Асанова, Енвер Аметов, Решат Джемілєв, Айдер Зейтуллаєв, Ібраїм Холапов, а також дочка правозахисника Петра Якіра ‒ Ірина. О 12-й годині 15 хвилин біля пам'ятника Маяковському демонстранти розгорнули транспаранти з гаслами: «Хай живе ленінська національна політика», «Комуністи, поверніть Крим кримським татарам», «Припинити гоніння на кримських татар», «Свободу генералові Григоренку». На останньому плакаті була фотографія Петра Григоренка. Через кілька хвилин їх затримали й доправили на Петрівку, 38, де їх допитували слідчі УМВС Москви. Асанову, Аметова, 3ейтуллаєва та Холапова в супроводі працівників міліції та КДБ відіслали до селища Новоолексіївка Херсонської області, звідки вони прибули, Решата Джемілєва ‒ до селища Нижня Баканка Краснодарського краю. Учасникам демонстрації вдалося уникнути арешту, мабуть, через Міжнародну нараду комуністів, яка саме відбувалася, однак ця подія не залишилася непоміченою правоохоронними органами...
У вересні 1969 року в ЦК КПРС надіслали протест із 3 тисячами підписів кримських татар з приводу арешту Петра Григоренка, в якому говорилося: «У його арешті ми вбачаємо прагнення каральних органів ізолювати кримськотатарський народ від передової радянської громадськості... й полегшити тим самим придушення нашого національного руху».
Гульнара Бекірова – кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Немає коментарів:
Дописати коментар