Іван Сірко[ред. • ред. код]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Іван Сірко | |
.png) | |
| Народився | 1605 (1610) Мурафа, Брацлавщина[1] |
|---|---|
| Помер | серпень 1680 Грушівка, Запорожжя[1] |
| Громадянство | Україна |
| Національність | українець |
| Титул | кошовий отаман, |
| Звання | полковник |
| Дружина | Софія (Сірчиха) |
| Діти | Петро, Роман (Сірченки) |
 | |
 Висловлювання у Вікіцитатах | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Іва́н Сірко́ (пол. Iwan Sierko, * 1605 (1610) — † 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.[1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.
Біографія[ред. • ред. код]
Молоді роки[ред. • ред. код]
Іван Сірко народився приблизно між 1605–1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка, Дмитра Яворницького, пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі.[2] Однак Мерефа була заснована лише 1658 року, тобто після народження Сірка[3]. Сучасні дослідники вважають, що Іван Сірко походив зі СхідногоПоділля[4], а місцем його народження було сотенне місто Брацлавського полку Мурафа[5] за кілька кілометрів від Кальника.
За переказами, що були складені по смерті Сірка, майбутній отаман походив з козацького роду. Проте це твердження спростовують листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Сірка «уродзоним», тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах під 1592 роком згадується ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською, що можливо була родичкою ватажка запорожців.[1]
Тридцятирічна війна[ред. • ред. код]
В українській історіографії 20 століття вважалося, що Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618–1648) на стороні французів. Зокрема стверджувалося, що 1644 рокуБогдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі і наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Ґданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанії уФландрії під командуванням Людовіка де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Конде, взяв «ключ від Ла-Манша» — неприступну фортецю Дюнкерк.[6][1]
Проте дослідження сучасних істориків доводять, що в джерелах, які присвячені Тридцятирічній війні, ім'я Івана Сірка не згадується. Так само відсутні прямі згадки про участь українських козацьких підрозділів у конфлікті. Робиться припущення, що «легенда про Сірка» виникла через перекручування попередніми істориками імені французького генерала, барона де Cipo.[6] Попри це на честь «легендарної» перемоги Івана Сірка на березі Ла-Маншу встановлено пам'ятник козацькому отаману.
Кошовий отаман[ред. • ред. код]
Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Річчю Посполитою, але найбільше й успішно воював проти татар і османів.
В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 р.
1654 року Іван Сірко, разом з полковниками Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими, виступає проти підписання Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, відмовляється від присяги московському царю Олексію Михайловичу.
У другій половині 50-х років — Вінницький полковник. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. А вже за кілька місяців він несподівано відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року.
Наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю. Хмельницьким і відправляється на Чортомлицьку Січ.
1664 — Поселився з родиною під Харковом, за дві версти від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664—1665, 1667)
Як політик часто змінював орієнтацію.
Виступав проти Івана Виговського, Юрія Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й Павла Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви.
Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимосковську (й разом з тим антипольську) позицію.
Не зважаючи на свою ворожість до османсько-татарського світу, довгий час підтримував гетьмана Петра Дорошенка, з яким потім розійшовся.
Мав великі зв'язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полковником (титулярним) ніжинським (від Дорошенка) і харківським.
1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом Іваном Самойловичем і московським урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, головно за підтримку Дорошенка й зв'язки з Степаном Разіним).
По поверненні з московської неволі (1673) до кінця життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім'я їх встановлюючи зв'язки то з Річчю Посполитою, то навіть з Османською імперією і Кримом.
1675 року здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Османської імперії на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися в Україну.
Чигиринські походи[ред. • ред. код]
Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного османсько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги османи йтатари змушені були ретируватися з України.
У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч османських і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для османсько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах османсько-татарських військ.
Основні сили запорожців, які очолював Іван Сірко, діяли над Лиманом. На військовій раді вирішили знищити великий морський транспорт із продовольством, котрий був відправлений із Константинополя. В Очакові хлібні запаси через мілководдя Дніпра були перевантажені з 15 каторг і 7 кораблів на 130 дрібних суден. Звідти паша рушив до Кизи-Керменя, котрий османське командування намагалося використати як продовольчу базу для постачання своїх військ.
Запорожці пропустили османські кораблі в Дніпро, а потім із тилу вдарили по них. Бій був короткий. Козаки знищили османів, а гребців каторг — полонених — визволили. У листі до Самойловича Іван Сірко писав: «…липня 12 числа проти Краснякова на гирлі Карабельном, ударив на ті всі судна, оволоділи єсми ними одне тільки судно вітрилами й многими гребці ушло». Було взято 500 полонених, а також захоплено 7 гармат, 20 прапорів і все продовольство. Для османського війська, яке й до того терпіло від нестачі продовольства і фуражу, це була велика втрата.
Залишивши частину військ з ясиром та запасами продовольства в Кардишині та відправивши полонених до українського гетьмана, а османського начальника — в Москву, низове запорозьке військо на чолі з Іваном Сірком пішло «на Буг к турскому мосту и заставе». Запорозькі козаки спалили османські мости, знищили варту й захопили багато підвод із різними запасами, що направлялись у Чигирин. Візир змушений був відправити молдавського та волоського господарів з військом для відбудови мостів.
У зв'язку з підготовкою до нового наступу султанський уряд ще навесні 1679 р. приступив до спорудження в пониззях Дніпра двох фортець-«городків». Османській уряд уже давно мав намір збудувати на Дніпрі фортеці, які були б опорними пунктами під час походів на Лівобережну Україну. 25-тисячне військо мало виступити проти Запорозької Січі. Саме з цим османським походом історична традиція пов'язує знамениту відповідь запорожців та їхнього кошового отамана Івана Сірка османському султану.
Відомий лист Запорізьких козаків до султана Османської імперії Мехмета IV 1676 р. підписано Іваном Сірком, що показано у відомої картині Іллі Рєпіна.
Останні роки життя[ред. • ред. код]
Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв.
На узбережжях Чорного моря та Криму не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський,Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей ім'ям Сірка.
За боротьбу проти османів і татар — герой народних переказів і дум.
Уже на схилі віку він згадує в листі, до московського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти османської фортеці Трапезунд.
1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, він дізнається про вбивство синів і дружини після чого занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка. У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «…того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».
Похований І.Сірко біля Чортомлицької Січі (тепер село Капулівка, Нікопольського району Дніпропетровської області). 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Точно сказати, що то є тіло Сірка, неможливо. Відомо, що йому відрубали праву руку, так він наказав у своєму заповіті. При розкопках могили було віднайдено обидві цілі руки, тому де його в дійсності поховано, нікому не відомо[7].
Напис на надгробній стелі отамана говорив: «Р. Б. (Року божего) 1680 мая 4 Преставися рабъ Бож. Іоанъ Сѣрко Дмитровичъ атамань кошовий воска Запорозкого за его Ц. П. В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексѣвича. Памят Праведнаго со похвалами»[8]
Щороку, 1-2 серпня, на могилі І. Д. Сірка (що за 2 кілометри від с. Капулівка) проводиться вшанування пам'яті Славного Кошового Отамана, яке збирає тисячі українців з усієї країни та з закордону. 23 серпня 2000 року відбулася урочиста церемонія перепоховання останків кошового отамана І.Сірка в Капулівці.
Немає коментарів:
Дописати коментар