Данило Нечай, полковник брацлавський

Дани́ло Неча́й (1612 (?) — 10 лютого 1651) — український військовий діяч, полковник брацлавський.

Життєпис[ред. • ред. код]

До 1648[ред. • ред. код]

Данило Нечай походив з української православної шляхти, власного гербу Побуг відмінний (див. твори В'ячеслава Липинського i Наталії Яковенко). За даними польського дослідника Вєслава Маєвського, родина Д. Нечая що осіла на Київщині, походила з Мстиславльщини.^[1] Народився, ймовірно, у Барі. Мав трьох братів:

• Матвій Нечай був сотником, а згодом наказним полковником Уманського полку
• Іван Нечай був могилівським полковником
• Юрко був в Могилівськом полку сотником (чи старшиною в 1656-59 роках); взятий в полон московитами у Бихові 13-14 грудня1659 року, засланий до Тобольська 1660 року.

Будучи свояками через шлюб Івана з донькою Хмельницького Степанидою, брати здійснювали повний контроль над козацькими формуваннями Білої Русі.

1648 — 1650 рр.[ред. • ред. код]

Нечай входив до складу радикально налаштованого старшинського угруповування разом з Кривоносом, Гладким та Мозирею. З новим гетьманом — Богданом Хмельницьким — мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув Бродівський замок. Організував Брацлавський полк. Потім став одним із соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь: у битві під Старокостянтиновом: зокрема, перед 10 вересня 1648 його загін взяв місто, 14 вересня відбив штурм війська Речі Посполитої;^[1] битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.; зокрема, 22 (12) березня 1649 з Шаргорода написав листа до реґіментаря Станіслава Лянцкоронського, в якому застерігав його від виправи в сторонудемаркаційної лінії^[1]). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 року:

• разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси (вересень^[2]), цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким
• вислав свого брата Івана, який, правдоподібно, відігравав роль «зв'язкового» з татарами, до Криму вивчати кримсько-татарську мову.^[2]

1651 р.[ред. • ред. код]

В лютому 1651 р. 40-тисячне коронне військо на чолі з Марціном Калиновським пішло на Поділля. Нечай зі своїм полком (майже 3 тис. чоловік) кинувся йому назустріч. Під Красним на Вінничині він вирішив зупинитися. Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, Марцін Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 9 лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів (передова сторожа на чолі зі С. Лянцкоронським^[2]) підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая. Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували масницю і тепер, нетверезі, спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень.

За даними Вєслава Маєвського, був взятий в полон Казимиром Пісочинським, вбитий під час суперечки щодо полоненого.^[2] Врешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій — польський жовнір Станіслав Освєнцім — так писав в своєму щоденнику:
«Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»

Пізніше виникла суперечка через його срібну булаву між М. Калиновським]] та С. Лянцкоронським.^[2]

Поховання[ред. • ред. код]

За переказами, Нечая поховали у братській могилі у с. Черемошному; згідно з нещодавно виявленими даними, його тіло привезли до Києва і там поховали (очевидно, в одному з київських монастирів).

Очевидець подій Ольбрахт Радзивілл описував, що коронні вояки, потрапивши у замок, зайшли до церкви, де застали відправу над Нечаєм: тіло лежало на килимі, біля нього — 4 попи і брат, яких зарубали. Анонімний щоденник стверджував, що козаки забрали тіло до замкової башти, поклали на оксамиті, запалили свічки; священика, який співав псалми, забрали і привели до М. Калиновського, потім «німці обложили вогнем і так його… спекли припоминаючи…, як то козаки знущалися над християнськими священиками».^[3]

Пам'ять[ред. • ред. код]

На честь Данила Нечая названі вулиці у Вінниці, Тернополі, Дніпріу (Шевченківський район, житловий масив ім. Б. Кротова) та Львові (Залізничний район, житловий масивЛевандівка), а також вулиця в Голосіївському районі Києва, що на сьогодні вже зникла. У Брацлаві, колишньому осередку полку  він керував, Нечаю встановленопогруддя.

1 Коментувати Роздрукувати"Маю на той обід і кілька штук гармат, і пороху кілька бочок

Автор: фото з сайта www.argumentua.com

Портрет Данила Нечая роботи Данила Нарбута (1916–1998). Художник зобразив герб полковника ”Побуг з відміною”. Герб відомий із 1413 року. До нього належали 160 шляхетських родів Великого князівства Литовського. Підкова символізує удачу, хрест — знак дерева життя

— Ти кидаєш нас, — дорікає гетьманові Богдану Хмельницькому брацлавський полковник Данило Нечай у серпні 1649 року. — Кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки глузують із тебе, даруючи свої ласки? Твоя запопадливість перед ними відвернула від тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш — можеш ставати рабом. А ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю.

Напередодні у Зборові укладено договір між Гетьманщиною й королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром. Згідно з ним, козаки контролюватимуть удвічі меншу територію, ніж планували попередньо. У їхньому війську має бути не більше 40 тис. осіб. Інші 20 тис. мусять розійтися по домівках.

За рік до цього Нечай приєднався до повстання проти шляхти під проводом Хмельницького. Він зібрав найбільше з-поміж полковників селян — понад 30 тис. Взяв фортецю Меджибіж, оточив військо короля під Зборовом.

"Подвиги полковника Нечая дотепер оспівують думи південної України. В очах своїх сучасників він уособлював шляхетні риси козацького ватажка. Став виразником почуттів українського народу й відкрито виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами", — пише французький письменник Проспер Меріме (1803–1870) у нарисі "Богдан Хмельницький".

Нечай відмовляється підкорятися запорозькому гетьманові. Він вирішує продовжити чинити опір магнатам. Наприкінці 1650 року збирає під своїм командуванням до 40 тис. селян із Поділля й Волині для наступу на західні українські землі.

Хмельницький скаржиться на колишнього союзника Янові Казимиру. У того особисті рахунки з полковником від часу битви під Зборовом. Є спогад одного із шляхтичів про ту сутичку: "Полковник Нечай ріку Зборову перейшов на королівський бік і королівське військо обійшов, обложив, і король з усім своїм військом опинився в облозі, окопався в обозі з возів, скільки зміг їх добути".

Коронний гетьман Мартин Калиновський отримує наказ знищити Нечая. Він також мав нагоду "познайомитися" з полковником. Якось у відповідь на погрози Калиновського захопити Брацлав Нечай відписав: "Прошу до дому мого, на добрий мід, на куфу-другу вина. Маю на той обід і кілька штук гармат, і пороху кілька бочок — будемо собі стріляти на здоров'я!"

За місяць у місті Бар — тепер райцентр на Вінниччині — Калиновський збирає 15 тис. вояків. Але бій не починають, бо тривають Різдвяні свята. Католицькі закінчуються швидше, тож поляки мають нагоду напасти першими.

19 лютого 1651-го Нечай оглядає свої війська в Шаргороді та Мурафі. Сам зупиняється у містечку Красне. Тоді це була дерев'яна фортеця. Навколо — земляні вали, які захищали від нападів невеликих татарських загонів. У селі Ворошилівка ставить загін сотника Шпака. Той має попередити полковника про наближення поляків. Панує святковий настрій — почалася Масниця, останній тиждень перед постом. Жителі Красного навперебій запрошують у гості відомого воєначальника.

"Калиновський довідався, що Нечай собі безпечно справляє вакханалії в Красному і покладається тільки на те, що Шпаченко держить сторожу. Тому коронний гетьман постановив скоренько пустити на Бахуса (давньогрецький бог вина. — ГПУ) Марса (давньоримський бог війни. — ГПУ)", — пише польський історик Веспасіан Коховський (1633–1700).

Кілька тисяч кіннотників розгромили загін Шпака й відібрали три бойові хоругви. Замість попередити Нечая про небезпеку, сотник втікає до Мурафи. Коли поляки наближаються до Красного, п'яні козаки думають, що це солдати Шпака. Підпускають ворога до стін міста. Останньої миті йдуть у ­контрнаступ.

"Коли Нечая, який був напідпитку, сповістили про прихід війська, він вирішив, що то прийшов з козаками Шпак, — пише у щоденнику польський мемуарист Станіслав Освенцім (1605–1657). — Коли ж побачив, що це не жарт, скочив на коня і сам робив те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості в тій метушні й замішанні організувати належний опір, мужньо обороняючись, сам поліг, а за ним загинули й чимало козаків".

Український письменник Юліян Радзикевич (1900–1968) в історичній повісті "Полковник Данило Нечай" так описує смерть козака: "Раптом блиск вистрілу й гук мушкета, що сам один вирішив цілу битву. Це ранений драгун, який лежав на землі, скористав із хвилини, коли Нечай переїздив попри нього, підвівся на лікті та вистрілив із мушкета просто між лопатки Нечая. Безвладне тіло припало до гриви коня, наче дитина до мами. Прискочили козаки й не дали йому впасти на землю. А драгун сконав під кінськими копитами. Чорна лава, непереможна досі, застигла, втративши всю силу, ввесь розгін, утративши душу".

Оборону Красного тримають ще три дні. Командування перебирає сотник Григорій Кривенко. Врешті-решт козаки намагаються відступити. Але поляки вриваються до міста і вбивають усіх чоловіків. У варшавських костелах з нагоди смерті Нечая правлять святкову службу. Калиновський пише Хмельницькому листа зі співчуттям.

Полковника Нечая поховали без голови

"Коронні вояки, коли потрапили у замок, зайшли до церкви, де застали відправу над Нечаєм. Тіло лежало на килимі. Біля нього — чотири попи й брат. Усіх зарубали", — описує похорон полковника Данила Нечая в лютому 1651-го шляхтич Ольбрахт Радзивіл.

Історик Михайло Грушевський наводить інший спогад невідомого жовніра: "Уходячи до замку, козаки взяли із собою тіло Нечая і, прибравши пристойно, поклали в башті на оксамиті. Засвітили свічі й поставили попа, щоб псалтир над ним співав. Сього попа живцем доставлено до Калиновського, а тут його німці обложили вогнем і так його — посередині ходячого — спекли, припоминаючи йому, як то козаки знущалися над християнськими священиками".

Місцеві переповідали, що тіло полковника вдалося врятувати й поховати в кургані між Красним і Черемошним — тепер це села Тиврівського району на Вінниччині. У 1950-х тут вели розкопки. Зокрема, знайшли людський скелет без голови. Припускають, що це останки Нечая.

— Голову могли відправити в Туреччину, як доказ смерті полковника, — говорить історик Олександр Дмитрук, 59 років. — На час загибелі Нечая там жив його дід по материній лінії. Тому приставлені до нього представники Османської імперії забрали голову й вивезли.

Інша версія — голову доправили до Києва або Вінниці, де поховали в якомусь монастирі.

1954 року на кургані поставили гранітний пам'ятник. На ньому напис: "Тут похований герой народно-визвольної війни ­українського народу брацлавський полковник Данило Нечай, який загинув 1651 року в бою з польсько-шляхетськими військами".