«14 годин пробиралися до своїх. Як тільки побачили українські прапори, впали без сил»

 Березень 2, 2018

Пригадує події серпня 2014 року заступник головного штурмана бригади тактичної авіації майор Олександр К., який разом із командиром катапультувався з підбитого літака.

«Коли сил йти вже майже не було, думав про дружину, сина й доньку, й одразу з’являлося друге дихання»

Ця історія мало кому відома. В мережі наводяться лише сухі факти і жодних коментарів від безпосередніх учасників тієї події. 20 серпня 2014-го на висоті п’ять тисяч метрів український бомбардувальник був збитий над захопленою бойовиками територією. Це була єдина втрата такої бойової машини за весь час проведення АТО. Льотчик зі штурманом катапультувались і під обстрілами, із травмами протягом 14 годин пробиралися до своїх. На жаль, через важку травму хребта льотчик не зміг продовжувати службу. А от штурман — і досі в строю! Напередодні Дня штурманської служби вдалося вмовити його пригадати ті події

— А от і наш Сашко. Навіть у відпустці прийшов на службу. Ніяк не може без авіації, — жартома представляє героя командир.

Майор Олександр К., кавалер ордена «За мужність», заступник головного штурмана бригади тактичної авіації, корінний луганчанин і справді не уявляє свого життя без авіації. Вже навіть звільнився на пенсію, та перед війною повернувся до війська. Чоловік — позитивний і говіркий, та про події більш ніж трирічної давнини розповідає неохоче й обережно…

20 серпня 2014-го. Екіпаж бомбардувальника готувався до непростого бойового вильоту. Льотчик зі штурманом детально вивчали місцевість. Хоч Олександру було й дещо простіше: він із тих країв. Офіцери звично підійшли до машини, погладили її по фюзеляжу, попросили не «жартувати» в польоті. Для Олександра це був уже 23-й бойовий виліт, кожен з яких здійснювався в тил ворога, отже, практично завжди наш бомбардувальник атакували ворожі ЗРК. Чоловік зізнається, що страху чи якогось передчуття не було. Радше загострене почуття відповідальності. Завдання ж дійсно було вкрай важливе — завдати удару в районі аеропорту «Луганськ» задля підтримки українських десантників. Літак набрав значну висоту, адже після перших обстрілів із ПЗРК усі бомбардувальники йшли на висоті вище ніж п’ять кілометрів від землі, і полетів на ціль. Здавалось, усе йде за планом. Ще й видимість була чудовою.

Бомбардувальник встиг чітко й влучно відпрацювати. Штурман розповідає: усе було аж надто спокійно. Аж раптом — удар! Це стало цілковитою несподіванкою. Ракету екіпаж помітити не встиг. Більше того: навіть спеціальне обладнання не зафіксувало ні пусків, ні випромінень. Багатотонна машина миттю спалахнула. Двигуни зупинилися, все палало. Літак почав стрімко падати. За секунду екіпаж вирішив катапультуватись — інших варіантів просто не було. Усі, хто тоді бачив катастрофу із землі, казали, що це була вогняна куля, від якої швидко відокремилися дві крапочки. За припущеннями українських військовослужбовців, ракету випустили із зенітного ракетно-гарматного комплексу «Панцир-С1».

— Саме швидкість реакції нас врятувала. Якби ще хоч кілька секунд вагалися, стрибати чи ні, результат був би зовсім інший. У тому ж районі діяв ще один наш бомбардувальник, він теж успішно відпрацював, а вже при відході від цілі по ньому також здійснили пуск. Щоправда, тому екіпажу пощастило трохи більше — вони встигли вийти із зони ураження. Їхній штурман помітив розрив за літаком на відстані 500–800 метрів.

Приземлившись, Олександр відчув сильний біль від удару. «Чорт! Мабуть, ребро зламав!» — пробуркотів штурман. Але зміг піднятися. Льотчик теж почувався не найкращим чином. Штурман знайшов знеболювальні, запропонував колезі, та той відмовився. Це пізніше офіцери дізнаються, що в льотчика два переломи хребта. Яким чином він зміг протягом чотирнадцяти годин пробиратися до своїх, — загадка.

— Звісно, льотчику було важко йти. Але ми трималися разом, підтримували один одного. Ситуація ускладнювалась тим, що пробиратися довелося під постійними обстрілами. Пощастило, що тоді була дуже темна ніч, і нам вдавалося пересуватися непоміченими. Куди саме йти, ми знали. Я ж місцевий! Непогано в тих краях орієнтуюся. До того ж ми попередньо детально вивчили район, знали, де базуються наші війська, а де противник.

Збили екіпаж близько 17-ї години, а вийти до українських позицій льотчику зі штурманом вдалося лише о сьомій ранку. Олександр каже, що як тільки побачили українські прапори, відразу впали без сил.

— Звісно, жодного зв’язку з рідними і колегами протягом наших блукань не було. Вони страшенно за нас хвилювалися, адже могло трапитися будь-що. Можу сказати, що саме сім’я мене й урятувала. Коли сил уже майже не було, думав про дружину, сина й доньку, й одразу з’являлося друге дихання.

Олександр запевняє, що після трагічного випадку страху перед польотами не з’явилося. Боїться лише завдати удару по своїх або спричинити жертви серед місцевого населення. Решта — просто робота, хоч і складна та небезпечна.

— Кожен бойовий виліт по-своєму унікальний і непростий. Дуже складно працювати на Сході через географічні особливості місцевості. Усі села там схожі одне на одне. Через специфіку нашої роботи нам було важко до чогось прив’язатись. Але нічого, впоралися й набули просто колосального досвіду. Практично під час кожного вильоту були ракетні пуски по нашій машині. Траплялося, колеги, які йшли поряд як прикриття, передавали: «По вас іде ракета!», а ми рухалися далі. Як кажуть, бомбардувальник з бойового курсу не звертає.

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, «Народна армія