Доброволець Микола Савчук дивом залишився живим. Коли він виконував бойове завдання у місті Мар’їнці, поряд розірвалася мінометна міна. Боєць похитнувся і впав. Коли пораненого доправили до шпиталю, лікарі вжахнулися: у тілі понад три десятки осколків, пише газета Експрес. Відтоді минуло лише двадцять днів. А Микола вже ходить -- без милиць. Щоправда, трішки накульгує. Отож спирається на інвалідну паличку. “Рани загоюються на мені як на собаці, -- жартує і намагається всміхнутись, але верхня губа ще не зовсім слухається його. -- Розірвало осколком, вибило зуби, -- пояснює. -- Спочатку навіть не міг ні їсти, ні говорити. Каву смоктав через трубочку. Хірурги зашили рану, і я вже, як бачите, спілкуюся”. Ми сидимо на лавочці перед залізничним вокзалом у Рівному. Миколу вже виписали з лікарні. Тепер він проходить курс реабілітації: заново вчиться жити, перемагати біль і ходити. Багато ходити. “Якщо не рухатися, -- каже, -- м’язи швидко атрофуються. А в моєму стані й поготів. Тож не дзволяю собі лінуватися. Заради здоров’я, заради коханої Лесі. Вона для мене -- найголовніший стимул”. Тієї ночі сепаратисти почали масований обстріл із мінометів. Земля двигтіла від мін, свистіли осколки. Микола Савчук вивів на бойові позиції новий караул, а попередній -- повернувся на місце дислокації батальйону. Тільки-но зняв з себе бронежилет, щось зовсім близько спалахнуло яскравим вогнем, відчув різкий біль. Ні, не знепритомнів. Просто був у стані шоку. “Оговтався трішки, -- згадує, -- дивлюся -- весь у крові. Молоді бійці метушаться, не знають, що робити. Наказую, щоб дали бинти. Починаю перев’язувати голову -- інстиктивно. Опісля підбіг док -- уколов знеболювальне. Ще кілька секунд, і я ніби провалився у глибоку безодню. Мене оперували в Червоноармійську. Кажуть, що видалили 30 осколків -- з ноги, з тулуба, з живота, з голови -- один застряг під оком. Ще п’ять залишилося: в ділянці сечового міхура, у нозі... Лікарі переконують -- вийдуть самі. Тож мушу чекати”. “А коли ти зумів встати на ноги?” -- питаю. “На другий день після операції, -- відповідає. -- Мене саме доправили в Дніпро. Треба було лежати -- так наказували медики. А я не захотів. Потай підвівся з ліжка і ступив кілька кроків -- без милиць. Коли лікарі побачили, були вражені. Ось так я почав заново вчитися ходити”. “Микола й тепер не любить ні сидіти, ні лежати, -- долучається до розмови Леся. -- Постійно в русі. Поки я на роботі, він і на ринок піде, і в магазин, і приготує щось на обід чи на вечерю. Йому ще важко -- болить нога. Та Микола старається не показувати цього. Навпаки, іноді змушує себе ходити без палички. Такий характер: хоче якнайшвидше повернутися до повноцінного життя. Як я дізналася про поранення коханого? Відчула. Ми спілкувалися з ним по мобільнику. І раптом почалася стрілянина. Наступного дня Микола не відповідав на дзвінки. Стало страшно -- за нього. Невдовзі зателефонувала медсестра й повідомила про поранення. Я мерщій відклала всі справи й поїхала в Дніпро. У дорозі наковталася антидепресантів, щоб не плакати. Думала, побачу -- і серце не витримає. А він, уявляєте, зустрів мене на ногах. Стоїть і намагається всміхнутись. Усе тіло в бинтах, на губі велика рана... Знаєте, що прошепотіла Миколі тієї миті: ”Добре, що живий, що руки цілі... Все інше -- здолаємо разом”. Микола ніжно пригортає Лесю до себе й опускає обличчя, щоб ніхто не бачив скупої чоловічої сльози. А може, то в його очах просто зблиснув промінчик сонця.Читайте більше тут: http://expres.ua/news/2016/09/02/200704-boyec-tilo-yakogo-zreshetyly-oskolky-pidvivsya-nogy-drugyy-den-operaciyi
Немає коментарів:
Дописати коментар