Київ – Раїса Майстренко керує дитячим ансамблем «Оболонь». Разом зі своїми підопічними вона показує танець «Бабин Яр. Дитинство» – який сама створила й вклала туди те, що пережила під час трагічних подій 75 років тому. Вона – одна з небагатьох людей, які залишились живими під час розстрілів у Києві німецькими окупаційними військами майже 34 тисяч євреїв. 29 вересня 1941 року трирічну дівчинку врятувала її українська бабуся. Майже всі її родичі з єврейської сторони загинули. Дивовижним чином Раїсі вдалося запам’ятати події того дня. За її словами, вона пам’ятає, як колона людей підійшла до траншеї, вкритої дошками, на якій розділяли сім’ї та сортували людей.
– У нас була напівєврейська родина: мама-єврейка, тато-українець. Єврейська родина була проти цього шлюбу і ми жили в українській сім’ї. 29 вересня, я добре пам’ятаю, посеред двору стояв віз й там було багато людей. Ми жили на четвертому поверсі, я подивилась у вікно й побачила цей віз. Коли ми вийшли на вулицю, виявилось, що це єврейські родичі у тяжку годину приїхали, щоб помиритись і забрати нас. Щоб мама не була з дитиною сама, бо тато був на фронті, мовляв, будемо тепер всі разом. А український дідусь Петро сказав: «Циля, ти нікуди не їдь, ми тебе сховаємо, якщо треба буде». Але єврейський дідусь дуже наполягав, щоб мама зі мною поїхала, а брата вони потім привезуть. Ми ж не думали, що нас везтимуть на розстріл. Ось так я опинилась на цьому возі разом з усіма. Мама швидко зібрала речі. Куди дівся віз, я не знаю...
Наступний спогад в мене про те, як я сиджу під стіною. Виявляється, нас вели по вулиці Керосинній. Там був стадіон «Старт» – під цією стіною ми сиділи, а навколо мене – банки з варенням, загорнуті в газети. Я намагалась дістатись до них.
Потім пам’ятаю, як я залишилась одна й пішла шукати бабусю. В цей час по вулиці вели рабинів. Для мене вони були «білими дідусями». Вони були в спідній білизні, окривавлені і побиті, їх охороняли німці та поліцаї. Одна з жінок обнімала дідуся. Люди шуміли. Я побачила, що в одного дідуся борода зідрана і кров тече по волоссю.
Пам’ятаю, ми вийшли до траншеї, поперек неї лежали дошки. Туди палками зганяли людей. На цьому майданчику роз’єднували сім’ї: дітей в один бік, батьків – в інший, когось – на машини, а когось в колони вишикували.
Поліцай відповів: «Чого репетуєш? Тут всі жиди!». Він розмахнувся розбити мені голову
Бабуся Таня проводжати нас пішла, добре, що вона захопила паспорт. Коли я потрапила до неї на руки, вона постійно хрестилась в цій метушні й кричала, що вона «росіянка».
Над нами шаруділо листя й бабуся нам шепотіла: «Тихіше, тихіше!». Щоб нас не знайшли, вона нас заспокоювала
Поліцай відповів: «Чого репетуєш? Тут всі жиди!». Він розмахнувся розбити мені голову. Бабуся підставила своє плече, а він його розбив. Вона впала разом зі мною. Підійшов німець, взяв бабусю за комір і запитав: «Юде?». Бабуся ж кричала, що вона «росіянка»… Тоді він штовхнув її у натовп. Люди почали розступатись й вона на краю поміж залізними «їжаками» кинулась тікати.
В нас почали стріляти, але вона продовжувала бігти. В нас не поцілили. Вона бігла по кладовищу скільки було сил, а потім впала серед могил. З нами ще дівчинка побігла, років дванадцяти. Над нами шаруділо листя й бабуся нам шепотіла: «Тихіше, тихіше!». Щоб нас не знайшли, вона нас заспокоювала.
– Що це було за кладовище й скільки Ви там пробули?
– Це було Лук’янівське цивільне кладовище. Ми пробули там до темноти. Коли зтемніло, бабуся почала шукати дорогу, як звідти вибратися. Вона з Чернігова, Київ погано знала. Це місце взагалі не знала, тим паче, воно було у напівдикому стані. Врешті-врешт, вранці ми прийшли додому.
Пізніше бабуся розповідала – коли ми дістались дому, вона три доби не могла занести мене до нашої квартири, бо я увесь час кричала. Може тому, що мама була ще жива, там же усі «недостріляні» лежали…
Пізніше бабуся розповідала – коли ми дістались дому, вона три доби не могла занести мене до нашої квартири, бо я увесь час кричала. Може тому, що мама була ще жива, там же усі «недостріляні» лежали… Може, все те жахіття, яке я побачила, змусило мене три доби репетувати. І тільки потім ми зайшли в будинок.
– Зазвичай, діти в три роки не запам’ятовують нічого. А ви запам’ятали такі речі...
– Я запам’ятала такі найбільш яскраві речі, не все підряд. Окремі епізоди.
– Бабуся Вам потім розповідала деталі того дня?
– Бабуся нічого не розповідала. Вона не хотіла мене засмучувати. Навіть, перед смертю вона нічого не розказала.
– А коли Ви підросли, Ви хотіли дізнатись більше про те, що сталося чи ви хотіли відгородитися?
– Я була дуже веселою за натурою. Відганяла від себе страшні видіння, щоб не зійти з розуму.
Раїса Майстренко на вшануванні пам'яті жертв розстрілів у Бабиному Яру. Київ, 23 вересня 2016 року
– Можливо, Ви намагались розшукати ту дівчинку, яка побігла з Вами?
Ця дівчинка потім на «Сталінку» пішла, бабуся показала їй дорогу. Там у неї тітка якась жила. Я не знаю її долі, чи дійшла вона до своєї тітки, чи її «повернули»…
– Що сталося після того, як Ви з бабусею повернулись із Бабиного Яру?
– Нам дуже пощастило, в нас був дуже дружній двір. До війни у нас жили євреї, караїми, китайці... Кого тільки не було! Всі різних національностей, але всі жили дружно. Коли бабуся привела мене з Бабиного Яру, абсолютно всі знали, що я єврейська дитина.
Коли облави були, а вони були часто, нас попереджали місцеві жителі
Коли облави були, а вони були часто, нас попереджали місцеві жителі. Ми з дідом ховались у підвал, він був величезний, на два будинки. Німці туди не заходили, там було темно й дуже велика територія. Вони декілька гранат кидали у підвал й стріляли з гвинтівок. А ми з дідом ховались в куточках, це вже потім зрозуміла, коли доросла стала й почала аналізувати. Вони сарайчики розтрощили й там залишились куточки – розбиті цеглини й скло. Там ми й ховались, тільки в різних місцях.
Колись ми ховались там, гвинтівки ніби покидали, постріляли. Ніби й тиша вже була, я підняла голову,
Пам’ятаю, якось я подивилась в щілину й побачила залізом окований чобіт... Мені стало цікаво, я далі дивлюсь – з’явилось обличчя, а потім одразу зникло. А я дивлюся на це, ніби у кіно, мені ж цікаво! Потім було дуло гвинтівки. І я голову одразу вниз.
– Вам не страшно було ховатись з дідусем у різних місцях?
– Не знаю, мабуть, характер такий був... оптимістичний. Я – фаталістка!
– У Ваших свідченнях для історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Ви казали, що за півроку до визволення Києва, район, де Ви тоді проживали, став «забороненою зоною»
– Вулиця, на якій ми жили (Саксаганського – ред.), була забороненою зоною, нас всіх вигнали й ми вночі пішли до родичів на Солом’янку. Пішли дуже дивною компанією: ми з дідусем та братом, та з одним божевільним дідусем. Його теж могли розстріляти – він був із лікарні Павлова, вони ж всіх там розстріляли. А у той день він прийшов до нас, помитись. У мене дідусь пічником був, на печі бак стояв й ми навіть гарячу воду мали. От він прийшов помитись і залишився живим. Нас могли розстріляти за те, що ми йшли з ним, за те, що порушили комендантську годину.
У мене досі перед очима ця процесія: дідусь візок штовхає, брат веде божевільного дідуся і голубку тримає в пазусі, ну і я, єврейська дитина. Порушили всі заповіді німців
Але так ми й шли, у мене досі перед очима ця процесія: дідусь візок штовхає, брат веде божевільного дідуся і голубку тримає в пазусі, ну і я, єврейська дитина. Порушили всі заповіді німців. Ми тоді спокійно дійшли до бабусиних родичів, нам пощастило.
– Ви переїхали до іншого будинку, сусіди там також не видавали Вас?
– Не видавали!
– Чи пам’ятаєте Ви, як закінчилась окупація Києва?
– Перед тим, як звільняли Київ, був наказ залишити місто, Київ мав залишитись безлюдним. Ми зібрали речі, але присіли і нікуди не збирались йти – вирішили, нехай буде те, що буде.
Есесівець був із перекладачем. А йому, мабуть, шкода нас стало. Він перекладав зовсім не те, що казав німець
Потім заходить есесівець, такий агресивний, почав бити по столу. Він був із перекладачем. А йому, мабуть, шкода нас стало. Він перекладав зовсім не те, що казав німець, каже нам – «в одні двері виходьте, в інші-заходьте, завтра наші будуть».
Вночі ми повернулись додому. В будинках німців вже не було. Двірник заблокував двері, так, щоб ніхто не зміг зайти... Всі мешканці сиділи на першому поверсі. Потім пролунав голос, й чутно було, як танки йдуть. Отже, наші прийшли. Двірник відкрив нам ворота й ми вийшли, побачили танк. Танкіст виглядав з люку і запитав, як до «Сталінки» дістатись. Всі в нас чомусь запитували, як до «Сталінки» дістатись… Бабуся пояснила. А він їй: – «Дай дівчинку потримати!». Я була загорнута в хустку, він почав мене обнімати, цілувати. Він колючий такий був... залишились такі спогади.
– Як Ви думаєте, зараз українці приділяють достатню увагу трагедії у Бабиному Яру?
– Я не знаю, хто як, але я про Бабин Яр постійно тут розмовляю, дітям розповідаю. Номер ми зробили – «Бабин Яр. Дитинство». Так що діти у мене (в ансамблі – ред.), які пройшли через мою «м’ясорубку», як я її називаю, антисемітами не будуть.
Девушка служит в составе батальона "Киевская Русь".
