НОВИНИ

МАШИНА ЧАСУ. ШІСТДЕСЯТНИКИ: ЖИТТЯ ПОЛІТЗЕКІВ ЧОРНОВОЛА, ГЕЛЯ, КРАСІВСЬКОГО ТА МАРЧЕНКА    

12:15 30 жовтня 2016 | СУСПІЛЬСТВО

5 канал

Рік 1975, Гельсінкі. Лідери 35 країн Європи та Америки збираються, щоб підписати у столиці Фінляндії так званий заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі

Ще до підписання Гельсінського акту, політв’язні СССР почали рух за свій статус. Його ініціатором був єврей Яків Сусленський. Українські політзеки активно включилися у боротьбу за свої права. Окремі політзеки проводили в карцерах та голодували половину свого терміну.

Політичні вимагали визнання їхнього статусу, відокремлення від кримінальників та скасування примусової праці. Одним з лідерів руху став "зеківський генерал" В’ячеслав Чорновіл – так його назвав письменник Михайло Хейфец, автор однойменного нарису та публіцистики про брежнєвські табори.

- А в інших країнах, в західних, наприклад, існують політв'язні?- іронічно запитує (у табірного замполіта) Чорновіл.

- Ну, там, звичайно...

- Або ми політв'язні, - добивав замполіта Славко, - і тоді визнайте наш Статус, або ніде у світі не існує політв'язнів. І припинимо ці крики: "Свободу арештантам Чілі!" - Михайло Хейфец, "Зеківський генерал"

Політзеки страйкували, оголошували голодування, зривали нашивки з прізвищами, відмовлялися носити табірний одяг (відома "холодовка", коли в’язні сиділи в карцерах у одній білизні). Влада реагувала лише додатковими репресіями. Тюремний режим або карцер. Окремі в’язні сумління проводили у голодуваннях та карцерах ледве не половину свого терміну.

Іноді голодування були символічними — наприклад 12 січня в такий спосіб згадували масові арешти в Україні 1972-го року. Найчастіше ж голодування демонстрували солідарність в'язнів.

Голодування тривали довго. Наприклад, український дисидент Іван Гель не вживав їжу 100 діб. Найтриваліше політичне голодування провів один із лідерів кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв. Загалом воно тривало 303 дні. Адміністрація колоній ставилася до голодувань спокійно. Через 19-20 діб в’язня починали годувати примусово.

"Годували, по етапу, десь у Свердловську. Штучно. Я знаю, що Чорноволу десь шланг той пхали насильно і пошкодили там йому. Я сказав, що пручатися не буду", - сказав Матусевич.

Рік 1977-й. Нобелівську премію миру отримує британська організація "Міжнародна амністія". Заснована на початку 60-х, вона була покликана захищати права в’язнів сумління, зокрема у 70-х роках впритул зайнялася захистом політзеків в Радянському Союзі. У 77-му член організації американка Айріс Акагоші почала писати листи невідомому їй в’язню з України Зеновію Краківському. Протягом двох років вона написала 30 листів – і на жоден з них не отримала відповіді. Інший втратив би надію, проте Айріс продовжувала відсилати звістки, і у 1978-му таки отримала відповідь – Зеновія Красівського саме випустили з Львівської психлікарні, де каральна система намагалася вилікувати його від українських переконань.

Життя Зеновія Красівського – пригодницький роман. Український національний фронт пише листи в ЦК КПРС і КПУ – КДБ лютує. Про Зеновія Красівського можна було б знімати пригодницький фільм. Арешти і втечі, знову арешти, відсидка, амністія, новий виток боротьби і знов арешт. 

Жовтень 1964-го. На Львівщині, Тернопіллі та Івано-Франківщині починає розповсюджуватися самвидавський журнал "Воля і Батьківщина". Його видає організація Український національний фронт, яка ставить за мету добитися незалежності України у ненасильницький спосіб. УНФ відправляє відкриті листи на адресу 23-го з’їзду КПРС і керівнику компартії УРСР Щербицькому. Адресати викликають на килим керівників КДБ з вимогою розшукати сміливців – марно.

Аж у березні 67-го держбезпеці вдалося арештувати частину керівництва українського національного фронту. Одного із лідерів фронту — Зеновія Красівського засуджено до 17 років тюрем, таборів та заслання, але в 1972му, після першої п'ятирічки його відправляють на примусове лікування у психлікарні. У 70-х на Заході друкують "Чорновіл пейперс" (так переклали "Лихо з розуму" Вячеслава Чорновола) і українськими в'язнями сумління зацікавилася Міжнародна амністія. Так зокрема і почалося багаторічне листування Айріс Акагоші та Зеновія Красівського. Не в останню чергу завдяки Міжнародній амністії було перервано 8 річне примусове лікування Красівського у психлікарнях.

Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос "на волі".

У вересні 1977 року (на 30-ліття) Валерія Марченка привезли до Києва, помістили в слідчий ізолятор КДБ і, всіляко намагаючись вплинути через матір, вели розмови про "покаянну".

Коли Валерія привезли до Києва, до слідчого ізолятора, тут до приміщення КДБ, на Володимирській. То його матір в той час обробляли, щоб вона вмовила сина покаятися. І ціною тому було би їхнє побачення. І Валерій написав такого неймовірного листа, в якому фактично відмовився від зустрічі.

"... Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу "не ми одні такі". Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно...", - Валерій Марченко, Листи до матері.

Валерія повернули у пермські табори. Його становище у стократ стало важчим через важку хворобу нирок.

Він повторював: "Голубе сизий, молитися треба". А молився він натхненно: так заглиблювався, що не чув і не бачив нікого навколо... Коли приносили чайник води, він, після того, як усі набрали собі, намочував простирадло і голий обгортався ним: так через шкіру виводив шлаки, що вже не виділялися природним способом. Коли викручував простирадло, то стікала рідина, біла, як молоко..." - пише Василь Овсієнко в "Світло людей". 

Та все ж він витримав свої "6", після яких опинився на засланні. Тут, в казахській глибинці, у життя Марченка увійшла ще одна світла історія. В аул Саралжин почали надходити листи з Італії від юної студентки Сандри Фапп'яно. Вона, як і Джекі Бакс, була волонтеркою "Міжнародної амністії".

Додамо, Валерій Марченко, був людиною освіченою і знав англійську мову. Оце знання англійської дало їм можливість спілкуватися.

Спочатку, як незнайомі, вони обмінюються необов'язковими новинами про погоду, природні стихії, домашніх тварин. Згодом у стосунках з'являється зрілість і мудрість. Але дівчина каже незнайомому другові "любий", "люблю", "цілую". Валерій же поводив себе дуже стримано - "я не хотів би зробити когось нещасним, бо я таки небезпечний партнер". Образ молодої італійки малювався неземними фарбами. Мирослав Маринович, товариш Марченка по пермській політзоні, порівняв цю пару з Данте і Беатріче.

Листування Валерія і Сандри видано окремою книжкою. Я коли прочитав це листування, то був дуже вражений. Тому що воно з одного боку драматичне, а з іншого дуже світле. Оце світло душ, які ніколи один одного не бачили, але пройнялись глибоким розумінням один одного.

Після повернення Валерія у Київ із заслання Сандра намагалася його викликати на лікування в Італію. Але закордону Валерій так і не побачив - якась совєтська жіночка у ВВіРі кричала йому - "в тюрму вас нужно посадить, а не на Запад выпускать!".

Тюрма не забарилась. Невдовзі Марченко отримав десять років таборів суворого режиму. 55 діб засекреченим етапом смертельно хворого Валерія везли до селища Кучино у лиховісний табір 36. Паралельно відбувається страсна епопея матері - Ніни Михайлівни.

Вона оббивала пороги судів, КДБ, писала листи та оскарження. Безрезультатно. Валерія методично й повільно убивали. Ліки, які посилала мати, повертали назад. Було зрозуміло, що полегшити долю Валерія може тільки розголос на Заході. Попри "наружку" КДБ їй вдалось вислизнути з дому, вилетіти в Ужгород і вже звідти замовити телефонну розмову з ФРН. Того ж дня "ворожі голоси" з "Радіо Свобода" передали інформацію про Марченка. Це не допомогло. Хворого Валерія перекинули до тюремної лікарні в Ленінград, проте допомоги він там не отримав. 5 жовтня 1984 він помер від нефриту.

Після смерті Валерія я подумала: "немає Валерія, але я буду писати комусь іще." Та я витратила свої почуття на Валерія. Я досі член Міжнародної Амністії, але я нічого не роблю в цьому напрямку. це коштувало мені надто багато почуттів. Я не можу зробити це знову. це було надмірно боляче.

На смерть Валерія Марченко відгукнулися заявами Президент США Рональд Рейган, нобелівський лауреат Генріх Бьоль, та усі "ворожі" голоси. Матері довелося практично виривати тіло сина з лап КДБ, і всупереч радянській традиції це їй вдалося.

Тіло Валерія Марченка таки віддали родичам для поховання в Україні. Унікальний випадок. Чудо. Наступного тижня продовження теми. Незнання історії не звільняє від відповідальності.