73-го морський центр спеціального призначення м.Очаків.Втрати.

Олефіренко Юрій Борисович (нар. 27 квітня 1965, Бобринець, СРСР — пом. 16 січня 2015, під Маріуполем, Україна) — радянський та український військовик, капітан I рангу Збройних сил України, командир 73-го морського центру спеціального призначення Військово-морських сил ЗС України (2014–2015), учасник бойових дій в Афганістані , операції НАТО в Афганістані (2008 - 2009) та війни на сході України. Кавалер Ордена Червоної Зірки.

Військовослужбовці, які загинули при виконанні службових обов’язків в зоні проведення антитерористичної операції

  ЗІНЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ,24.03.1977 р.н.,

уродженець с. Ясне Мелітопольського району Запорізької області.    Призваний на військову службу 16   липня 1994 року Гагарінським РВК м.  Севастополь. Капітан  II рангу  (капітан  I рангу посмертно), командир військової     частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил  України. Загинув у бою  17.08.2014 в районі  смт. Старобешево    Донецької області, в ході  проведення  антитерористичної операції. Похований 20.08.2014 на сільському цвинтарі в с.Кам’яний Брід Лисянського району Черкаської області.

ОЛЕФІРЕНКО ЮРІЙ БОРИСОВИЧ, 1965 р.н.

Капітан І рангу, член правління Кіровоградської обласної організації УСВА, з 07.09.2014 командир військової частини А 1594 (73 морський центр спеціального призначення) міста Очаків Миколаївської області.  Звільнившись свого часу у запас, не міг залишитись осторонь боротьби свого народу за незалежність і цілісність країни. Влітку 2014 року добровільно звернувся до військкомату, щоб повернутись на військову службу. 04.06.2014 призваний за мобілізацією Кіровоградським ОМВК. За півроку участі в антитерористичній операції його підрозділ відважно та оперативно виконував найскладніші завдання командування. В черговий раз, виконуючі важливі завдання на передових позиціях одного з основних напрямків протистояння на Донбасі, командир разом з підлеглими виявив та надав вищому командуванню інформацію про мінометні позиції ворога, з яких в той час вівся інтенсивний вогонь по селу Павлопіль Новоазовського району на Донеччині. Завдяки оперативній та точній доповіді командира, українська артилерія завдала точного вогневого удару та знищила терористів, тим самим зупинивши обстріл села з великою кількістю мирних жителів. 16.01.2015 під час мінометного обстрілу біля міста Маріуполь героїчно загинув. Похований 19.01.2015 на Алеї Слави Ровенського цвинтаря міста Кіровоград.

МЕДИНСЬКИЙ ОЛЕГ КОСТЯНТИНОВИЧ, 06.06.1968 р. н.,

уродженець с. Ільїнка Біляївського району Одеської області. 

  Капітан 3 рангу Військово-Морських Сил Збройних Сил України, заступник командира загону спеціальних операцій по роботі з особовим складом 73-го морського центру спеціального призначення – водолазний спеціаліст. 

   З 1986 року по 2005 рік проходив військову службу (м. Севастополь, м. Кронштадт, м. Київ, м. Очаків). Ветеран 73-го морського центру спеціального призначення. Після багаторічної служби у морському спецназі звільнився в запас.

   Засновник і Президент Очаківської міської громадської організації «Військово-патріотичний спортивний клуб «Майський»» з 2006 року. Займався спортивно-патріотичним вихованням молоді, був тренером з  кіокушин-карате.

   Коли почалися бойові дії на Сході України, Олег Мединський повернувся на службу та став на захист своєї Вітчизни.

   Загинув 05 вересня 2016 року в с. Мар’їнка Донецької області, при виконанні службових обов’язків.

  Похований в с. Ільїнка Біляївського району Одеської області.

Указом Президента України від 03.07.2015 № 390/2015 «за мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, підтримання боєздатності Військово-Морських Сил Збройних Сил України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

ЗАГРАНИЧНИЙ ВАЛЕНТИН АНАТОЛІЙОВИЧ, 09.12.1978 р.н., 

уродженець м. Миколаїв. Був призваний на військову службу 01.08.1995 Заводським РВК  м. Миколаїв. Капітан 2 рангу, заступник командира загону спеціального призначення з повітрянодесантної підготовки – водолазний спеціаліст військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України. 

Заграничний Валентин Анатолійович за час проходження військової служби, завдяки своєму професіоналізму, добре підготував велику кількість парашутистів центру. Завжди вимогливо ставився до своєї професійності та був одним із найкращих офіцерів повітрянодесантної служби частини. 

Загинув в ході проведення антитерористичної операції 28.08.2014 в районі села Многопілля Іловайського району Донецької області, будучи командиром розвідувальної групи спеціального призначення.

Наказом Міністра Оборони України № 546 капітану 3 рангу Валентину Анатолійовичу Заграничному було присвоєно військове звання капітана 2 рангу посмертно. Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України» від 21.10.2014 № 817/2014 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, капітан 2 рангу Заграничний Валентин Анатолійович нагороджений орденом «За мужність» III ступеню посмертно. Наказом командира військової частини А 1594 від 29.12.2014 № 926 за мужність і відвагу, проявлені під час виконання військового обов’язку, прізвище капітана 2 рангу Заграничного занесене до Книги Пошани військової частини А 1594. Рішенням Вінницької громадської організації «Союзу ветеранів військово-морської розвідки» капітан 2 рангу В.А.Заграничний нагороджений офіцерським морським Хрестом за розвідку посмертно.

ГРАЧОВ ОЛЕКСІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ, 24.04.1977 р.н.,

уродженець м. Вороніж. Виріс в м. Очакові Миколаївської області. У 1994 році Олексій на відмінно закінчив Очаківську загальноосвітню школу № 1, а також - Очаківську дитячу музикальну школу. 

У 1998 році з червоним дипломом закінчив загальновійськовий факультет Одеського Інституту Сухопутних Військ. Після закінчення загальновійськового факультету Інституту Сухопутних Військ офіцер командував взводом, ротою 93-ї механізованої дивізії в Черкаському Дніпропетровської області.

У 2005 році був переведений на службу у відділ бойової підготовки Управління Армійського корпусу Південного оперативного командування в місті Дніпропетровськ.

В 2008 році в званні майора закінчив Національну академію оборони України ім. І.Черняховського. З 2008 року – командир механізованого батальйону окремої механізованої бригади Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (Чорноморське Одеської області). 

З 2010 року – начальник штабу - 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу (Болград Одеської області).

З 2012 року – начальник штабу, 1-й заступник командира окремої механізованої бригади Армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (Чорноморське Одеської області).

З грудня 2013 року – начальник відділу підготовки штабу оперативного командування «Південь» (6 АК) в м. Дніпропетровську. 

При виконанні задач по захисту суверенітету та недоторканності держави виявив особливу мужність та героїзм в умовах, пов’язаних з ризиком для життя, за що 05 червня 2014 року був представлений оперативним командуванням «Південь» до нагороди, а 15 липня 2014 року Указом Президента України № 593/2014 нагороджений орденом «Богдана Хмельницького III ступеня». 

Полковник Грачов був завжди цілеспрямованою людиною. Ніколи не ховався за чужі спини, завжди, не задумуючись, брав усю ступінь відповідальності на себе. Відразу ж робив рішучий крок на зустріч труднощам і, завдяки аналітичному складу розуму, підвищеному почуттю відповідальності за доручену справу, високому рівню професіоналізму, вмінню слухати людей, працювати з ними, завжди справлявся з поставленими перед ним задачами. Він був нескінченно відданий своїй Армії, своєму народові, своїм бойовим друзям. 

19 серпня 2014 року начальник відділу підготовки військ управління оперативного командування «Південь» Грачов вивів колону військової техніки з військового містечка Черкаське Дніпропетровської області та взяв курс на Донецьк. Під час восьмиденних виснажливих і кровопролитних боїв він отримав осколкове поранення ноги, але залишився на бойовому посту. Зрештою, полковнику наказали: «бойову техніку виводити з оточення, не залишати противнику і прориватися з боєм». Тоді він очолив колону рідної 93-ї бригади і почав прорив. 29 серпня 2014 року його бойова машина піхоти (БМП – 2), яка йшла першою, була розстріляна з РПГ противника. Загинув в смт. Старобешево під Іловайськом. Від прямого попадання Олексій Георгійович отримав смертельне осколкове поранення. Похований 04.09.2014 в с. Гвардійське Одеської області.

ГОРЯЙНОВ МИХАЙЛО ГЕННАДІЙОВИЧ, 22.06.1976 р. н.,

уродженець м. Краматорськ Донецької області. Капітан-лейтенант, командир групи спеціальних операцій – водолазний спеціаліст загону спеціальних операцій військової частини – польової пошти В 2492  Військово-Морських Сил Збройних Сил України. 

  У 1997 році закінчив Київський інститут Сухопутних військ. У Збройних Силах України з 01.08.1993. Присягу на вірність народу України прийняв 04.09.1993. Військову службу проходив у 73-му морському центрі спеціального призначення. У званні старшого лейтенанта у 1998 році пішов у відставку.  

Після звільнення з армії зумів знайти роботу в Києві та швидко зробив кар’єру у сфері фінансів та цінних паперів. Очолив Департамент Фонду державного майна України. 

  Михайло Геннадійович користувався високою репутацією серед банкірів та фінансистів, і не лише українських. Носив 3-й ранг державного службовця, власник якого автоматично звільнявся від військової мобілізації. 

  Коли ж розпочалась війна на Донбасі, Михайло Горяйнов сприйняв її як свою особисту біль та відразу ж долучився до волонтерського руху. Спочатку, користуючись особистими зв’язками, діставав усе необхідне для воїнів, а потім відвозив на Схід. Особливо опікувався «своїм» 73-м морським центром спеціального призначення. 

  З часом і сам добровільно виявив бажання виконувати свій конституційний обов’язок по захисту своєї Вітчизни в зоні проведення антитерористичної операції. Він зробив усе, щоб потрапити служити до 73-го морського центру спеціального призначення, очоливши там одну з розвідувально-диверсійних груп, яка невдовзі стала кращою в підрозділі. На її рахунку була не одна відважна вилазка в нейтральну зону та в тил окупантів.

02.06.2015 поблизу села Чермалик (Волноваський район) на півдні Донецької області, прикриваючи відхід своїх бойових товаришів, загинув. 

  Похований 07.06.2015 у с. Гнідин Бориспільського району Київської області.

Указом Президента України від 13.08.2015 № 473/2015, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

АНТОШИН ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ, 08.03.1981 р.н.,

уродженець м. Очаків Миколаївської області. В 2000 році вступив до Одеського інституту сухопутних військ. З лейтенанта він дослужився до капітана і був командиром 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону 92 окремої механізованої бригади Збройних сил України. За час проходження служби на посаді командира роти у військовій частині А 0501, що знаходиться в місті Чугуєві Харківської області, Іван Миколайович сумлінно та чесно виконував свій військовий обов’язок. Був відданий присязі та рідній Вітчизні. Завжди діяв професійно та рішуче. 07.08.2014 Іван Миколайович виїхав для виконання бойового завдання за призначенням в зону антитерористичної операції. Та вже 14.09.2014  в районі м. Щастя Луганської області під час розвідування прилеглої території, потрапив на  ворожу мінну засідку. Похований 16.09.2014 на міському кладовищі міста Очаків Миколаївської області.

Нагороджений ювілейними медалями – «10 років сумлінної служби» та «15 років Збройним Силам України». 

КОСТЮК ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ, 17.03.1981 р.н.,

уродженець с. Яківка, Тлумацького району Івано-Франківської області. Призваний 16.07.1999 Коломийським РВК Івано-Франківської області. Капітан-лейтенант, начальник групи десантного забезпечення військової частини А 1594 Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Загинув у бою 31.08.2014 в районі м. Іловайськ Донецької області, в ході проведення антитерористичної операції. Похований 10.09.2014 на Алеї Героїв в місті Коломия Івано-Франківської області

КОЗАКОВ СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ, 01.01.1976 р.н.,

уродженець м. Очаків Миколаївської області. Начальник лабораторії підготовки та ремонту апаратури самонаведення відділу підготовки самонаведення, неконтактних вибухових пристроїв, гідроприладів військової частини А 2637.

За свою службову діяльність Сергій Васильович пройшов шлях від рядового військовослужбовця строкової служби до старшого мічмана, командира підрозділу військової частини. 

Зарекомендував себе як дисциплінований та професійний військовослужбовець. Серед колективу користувався авторитетом, повагою та довірою. Був вірним, надійним другом, завжди відповідально ставився до дорученої йому справи. А ще він був люблячим батьком, чоловіком, сином, чудовим сім’янином. 

Добровільно виявив бажання виконувати свій конституційний обов’язок по захисту своєї Вітчизни в зоні проведення антитерористичної операції. 06.04.2015, виконуючи свій конституційний обов’язок, в зоні проведення антитерористичної операції, в секторі «М» (під Маріуполем), Сергій Козаков загинув. Похований 09.04.2015 на міському кладовищі міста Очаків Миколаївської області.

СЕНКЕВИЧ МАКСИМ ОЛЕГОВИЧ, 20.02.1989 р. н.,

 уродженець с. Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області.Навчався у школі в с.Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області. Вищу освіту здобув у Миколаївському національному університеті (колишній МДУ) ім. В.О.Сухомлинського.

 Лейтенант, ніс службу у складі 28-ої окремої механізованої бригади (смт. Чорноморське, Одеська область). Перебував на військовому обліку в Очаківському районному військовому комісаріаті з 06 липня 2012 року. Був призваний до лав ЗС України 31 січня 2014 року на посаду командира механізованого взводу в/ч А 0666.

Загинув 10 листопада 2014 року при виконанні бойових завдань в зоні проведення антитерористичної операції в селі Березове Мар’їнського району Донецької області. Похований в с.Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області.

На честь М.О.Сенкевича у Миколаївському національному університеті ім. В.О.Сухомлинського встановлено Меморіальну дошку.

ВОЛОДЬКО МАКСИМ МИКОЛАЙОВИЧ, 22.10.1989 р. н.,

  Уродженець м. Одеса. У 2010 році закінчив Миколаївський аграрний університет і здобув базову вищу освіту – бакалавр, за спеціальністю механізація та електрифікація сільського господарства. 

  З 22.10.2010  по 13.10.2011 проходив строкову військову службу на посаді командира відділення в/ч 3024. З 19.03.2014 по 27.11.2014 проходив військову службу за мобілізацією в Очаківському районному військовому комісаріаті на посаді начальника служби захисту інформації. З 29.11.2014 по 13.03.2015 –  переведений до військової частини – польової пошти В1079 на посаду начальника речового складу. 

  У період з 06.01.2015 по 07.03.2015 брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. Для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України старший сержант, учасник бойових дій – Володько Максим Миколайович вдруге добровільно приходить до Очаківського РВК аби призватися  за мобілізацією до лав Збройних Сил України. 

  З 06.08.2015 по 24.08.2016 – військова служба за мобілізацією у в/ч – пп В3950 на посаді старшого сержанта – командира гармати.

  Загинув 24 серпня 2016 року в с. Костянтинопільське Маріїнського району Донецької області.

Похований в м. Очаків Миколаївської області.

ХМЕЛЯРОВ ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ, 20.01.1989 р. н.,

 уродженець с. Кам’янка Ізмаїльського району Одеської області. Головний корабельний старшина, старший технік групи спеціальних операцій загону спеціальних операцій військової частини – польова пошта В 2492 Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

  Освіта: середня спеціальна. 16.05.2008 був призваний Ізмаїльським РВК Одеської області для проходження строкової служби. Присягу на вірність народу України прийняв 07.06.2008.

  04.03.2016 старший технік групи спеціальних операцій загону спеціальних операцій, головний корабельний старшина Олександр Хмеляров, виконуючи завдання в ході антитерористичної операції в районі населеного пункту Петровське Донецької області, в складі групи, потрапив у засідку, отримавши смертельне поранення в області грудей. Загинув на місці.

Похований в селі Кам’янка Ізмаїльського району Одеської області.

КОРНАФЕЛЬ ЄВГЕНІЙ ВАДИМОВИЧ, 18.06.1989 р.н., уродженець м. Очаків Миколаївської області. Був призваний до лав Збройних Сил України 18.02.2013. Матрос, кулеметник взводу охорони роти військової частини А 1594 Військо-Морських Сил Збройних Сил України. Присягу на вірність служіння Вітчизні за ініціативи командира Олексія Зінченка приймав урочисто на Алеї Слави. Завжди відповідально виконував завдання, що перед ним ставали в частині. Встиг зробити 17 стрибків з парашутом.  Загинув у бою  16.08.2014  в ході проведення антитерористичної операції, в районі смт. Старобешево Донецької області.  Похований 19.08.2014  на міському  кладовищі  міста Очаків Миколаївської області. 

Спілка Ветеранів військово-морської розвідки посмертно нагородила «морського котика» 73-го центру спеціального призначення матроса-кулеметника медаллю «Матрос Кішка». Указом Президента України від 08.08.2014 № 708 Євгена посмертно нагороджено Орденом «За мужність» III ступеня.

КРАСОВ ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ, 01.11.1975 р.н.,

уродженець м. Миколаїв. Призваний за мобілізацією 19.03.2014 Центральним РВК міста Миколаїв. Матрос, стрілець відділення охорони та обслуговування органів військової контррозвідки СБУ військової частини А 1594  Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Загинув у бою 13.08.2014 в районі с. Грабське Амвросієвського району Донецької області, в ході проведення антитерористичної операції. Похований 17.08.2014 на Балабанівському кладовищі міста Миколаїв.

ВОЛКОВ ОЛЕКСІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ, 25.09.1994 р.н.,

уродженець с. Нові Ставки Арбузинського району Миколаївської області. Був призваний на контрактну службу у 2013 році військкоматом Миколаївської області. Солдат, водій 3 батареї гаубичного дивізіону (військова частина А 0224) 79 Миколаївської окремої аеромобільної бригади ШДВ Збройних Сил України. Загинув у бою 11.07.2014 в районі с. Зеленопілля Свердловського району Луганської області. Похований 31.07.2014 в с. Михайлівка Козирської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

ГОРАЙСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ, 31.07.1977 р. н.,

  уродженець с. Біла Тернопільського району Тернопільської області. Старший стрілець – регулювальник комендантського відділення комендантського взводу комендантської роти військової частини – польова пошта В 2492 Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

  У 1998 році закінчив Тернопільську академію народного господарства, інститут економіки і управління. У Збройних Силах України з 28.01.2016. Присягу на вірність народу України прийняв 12.02.2016. 

  04.03.2016 стрілець – регулювальник комендантського взводу комендантської роти солдат Юрій Горайський, виконуючи завдання в ході антитерористичної операції в районі населеного пункту Петровське Донецької області, в складі групи, потрапив у засідку, отримавши смертельне поранення в області грудей. Загинув на місці.

Похований у місті Збараж Збаразького району Тернопільської області.

КРУК ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ, 15.05.1992 р.н.,

уродженець с. Сливино Миколаївського району Миколаївської області. Призваний за мобілізацією 24.03.2014 Очаківським РВК. Старший солдат військової частини А 0224), водій  79 Миколаївської окремої аеромобільної бригади ШДВ Збройних Сил України. Загинув у бою 11.07.2014 в районі с. Зеленопілля Свердловського району Луганської області. Похований 30.08.2014 в с. Солончаки Солончаківської сільської ради Очаківського району Миколаївської області.

ГУБРИЧЕНКО МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ, 28.08.1991 р.н.,

уродженець м. Очаків Миколаївської області. В 2011 році був призваний в м. Севастополь на підводний човен, де пробув на навчанні півтори роки. 15 серпня 2014 року Михайло був призваний на військову службу за мобілізацією та за розподілом потрапив до лав 3-го батальйону 79-ї аеромобільної бригади «Фенікс» міста Миколаїв. І вже незабаром відправився в зону антитерористичної операції. Загинув від осколкового поранення під час виконання військового обов’язку 14.02.2015 в с. Пєскі Донецької області. Похований 18.02.2015 на міському кладовищі міста Очаків Миколаївської області.

МУЗИКА ІГОР ІГОРОВИЧ, 19.10.1991 р. н.,

уродженець с. Куцуруб Очаківського району Миколаївської області. Проживав в с. Дмитрівка Очаківського району, де й здобув середню освіту в Дмитрівській загальноосвітній школі I-III ступенів. У 2011 році закінчив Миколаївський політехнічний коледж за спеціальністю технік-конструктор.

 Строкову службу проходив з 29.04.2011 по 05.05.2012 у військових частинах А 1414 та А 2320. Був призваний за мобілізацією 29.01.2015 до військової частини В 3416 (с. Ульянівка, Широкий Лан). 

14.03.2015 – зарахований старшим матросом до 72-ї механізованої бригади м. Біла Церква. Отримав важке поранення під Волновахою. Помер 06.05.2015 у Дніпропетровському шпиталі від ран, несумісних з життям. Похований 08.05.2015 на сільському кладовищі с. Куцуруб Очаківського району Миколаївської області. 

Життєпис[ред. • ред. код]

Юрій Олефіренко народився в Бобринці, що на Кіровоградщині^[1].

Звільнившись свого часу у запас, влітку 2014 року добровільно звернувся до військкомату, щоб повернутись на військову службу. Під час участі в антитерористичній операції його підрозділ виконував найскладніші завдання командування. Зокрема, командир разом з підлеглими виявив та надав вищому командуванню інформацію про мінометні позиції ворога, з яких в той час вівся інтенсивний вогонь по селу Павлопіль Новоазовського району на Донеччині. Завдяки його доповіді, українськаартилерія завдала точного вогневого удару та знищила терористів.

Загинув 16 січня 2015 року під час мінометного обстрілу під Маріуполем. Похований на Алеї Слави Ровенського цвинтаря міста Кіровоград. За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно)^[2]"CАМЫЙ СЧАСТЛИВЫЙ ЧЕЛОВЕК". ПОСЛЕДНИЙ БОЙ МИХАИЛА ГОРЯЙНОВА, ДИРЕКТОРА ДЕПАРТАМЕНТА ФГИУ, КОМАНДИРА ГРУППЫ 73-ГО ЦЕНТРА МОРСКОГО СПЕЦНАЗА

Михаил Горяйнов, директор Департамента межгосударственных имущественных отношений, инвестиционной, издательской и административно-хозяйственной деятельности Фонда госимущества Украины, был высокопоставленным государственным служащим 3-го ранга. На фондовом рынке Украины, среди банкиров и финансистов у Михаила - репутация признанного эксперта. У него была "бронь", и он не подлежал мобилизации как ценный специалист.

У Михаила было все: любовь, дружба, дом, достаток, широчайшие связи по всему миру, много родственников и друзей особенно на Донбассе и в России. Об этом пишет в Фейсбуке главный редактор Цензор.НЕТ Юрий Бутусов.

Но 2 июня 2015-го года Михаил Горяйнов повел разведгруппу 73-го морского центра специальных операций в атаку на опорный пункт российских войск под поселком Чермалык Донецкой области, чтобы уничтожить кочующий миномет оккупантов, обстреливавший поселок.

Задача была выполнена.

Но капитан-лейтенант Горяйнов Михаил Геннадиевич в этом бою погиб, как настоящий герой.

Его поступок и его Путь - путь настоящего мужчины и патриота. Путь, который прошел настоящий патриот Украины Михаил Горяйнов, достоин того, чтобы его запомнил каждый из нас, чтобы его изучали в украинских школах и госучреждениях как пример служения своему народу.

Михаил Горяйнов родился 22 июня 1976 года в Краматорске Донецкой области. Отец, Геннадий Алексеевич, вспоминает: "Он говорил: "Я родился в день войны, война это мое призвание". Михаил вырос в Краматорске, на Донбассе у него много родственников. Он не колебался с выбором профессии. Сразу после школы поступил в Киевский институт сухопутных войск на факультет разведки. По окончании учебы его направили для прохождения службы на остров Майский - в легендарную часть морского спецназа, где базировалась 7-я отдельная бригада специальных операций ВМС Украины, со временем переформированная в 73-й центр морских специальных операций. Морской спецназ стал дорогой жизни для Михаила. Горяйнов всю жизнь поддерживал тесные связи со спецназом, с сослуживцами КВОКУ, с 73-м центром.

Его увлечения - стрельба, холодное оружие, которым он прекрасно владел, рукопашный бой.

В звании старшего лейтенанта ему пришлось уволиться в 1998 году из армии, без которой он не мыслил своей жизни. Вспоминает отец: "Это были времена Кучмы. Армию сознательно уничтожали, спецназу постоянно задерживали зарплату. Стыдно сказать, но однажды офицерам пришлось украсть картошку с поля для своих семей, потому что у них не было вообще ничего - ни денег, ни личных вещей, чтобы рассчитаться за еду. После этого Михаил был вынужден уволиться из армии, не мог больше унижаться. Но спецназ он не оставил и регулярно приезжал в часть".

Горяйнов после увольнения из армии сумел найти работу в Киеве, и сделал карьеру в сфере финансов и ценных бумаг. В Фонде госимущества Горяйнов дорос до уровня директора Департамента. На фондовом рынке его знают все - он участник многих семинаров, конференций по всей стране. По поиску легко найти десятки ссылок о различных экспертных мероприятиях финансистов, в которых принимал участие Михаил. У него была масса связей, четкие принципы, и его карьера развивалась при всех правительствах, он всегда востребован в своем деле.

Международная конференция в Одессе, организатором которой выступила Ассоциация Специалистов Банковской Оценки Украины (АСБОУ). Михаил Горяйнов, директор департамента Фонда госимущества Украины, второй слева в президиуме. 25 июня 2013 года

У Михаила много родственников на Донбассе, в России, много друзей. Раз в год на 22 июня, свой день рождения, он приглашал их всех в Киев, в небольшой ресторан на Ленинградской площади. В этом году 22 июня день рождения Михаила помянут без него. На его похоронах сотни людей рассказывали с горечью о том, как тяжела их утрата. Но когда люди начинали рассказывать о поступках и делах Михаила, лица сразу светлели и появлялись улыбки. Он был душой компании.

Когда началась война, у Михаила была масса причин заниматься своим делом. Но войну на Донбассе он воспринял как свою личную боль. В свой дом он поселил три семьи беженцев с Донбасса, и делал все, что было в его силах, чтобы помочь соотечественникам. У него было высокое положение, и его должность была защищена "бронью" от мобилизации. Дом, семья, материальное положение. Ему не сложно было бы найти работу в любой крупной финансовой структуре.

Но он счел своим долгом заняться волонтерской работой. Регулярно ездил на фронт и использовал свои связи для сбора средств для помощи армии. И прежде всего своему морскому спецназу. Михаила глубоко поразила гибель капитана 2-го ранга Алексея Зинченко - командира 73-го центра, который 17 августа под Старобешевом погиб под залпом российских "Ураганов", накрывших наш базовый лагерь.

Михаил Горяйнов приехал на фронт с волонтерской миссией 17 августа 2014 года, когда залп российских "Ураганов" накрыл позиции 73-го центра МСО под Старобешевом. На этом месте был смертельно ранен капитан 2-го ранга, командир 73-го центра Алексей Зинченко. Он скончался на глазах Михаила в больнице. Видна выжженная земля от попадания объемно-детонирующей боевой части "Урагана". Матрос Корнафель погиб при этом взрыве на месте.В зоне Антитеррористической операции в воскресенье, 17 августа, погиб командир 73-го морского центра специального назначения капитан второго ранга Алексей Зинченко.

Об этом стало известно из достоверных источников в Министерстве обороны Украины. Помимо этого стало известно, что накануне, в боях с террористами погиб и один из подчиненных Зинченко. Подробности случившегося выясняются.

73-й морской центр специального назначения - часть специальной разведки Военно-Морских Сил Вооруженных Сил Украины, создана на базе бывшей седьмой отдельной бригады СПО ВМС Украины. Базируется в городе Очаков Николаевской области в воинской части №1594. Фото 17 августа 2014-го.

Алексей Зинченко

Горяйнов узнал о трагедии одним из первых. Он заехал с волонтерской помощью в штаб сектора "Б" в Новосветловку, и там ему сообщили, что связь с Зинченко и его группой внезапно пропала. Произошло неладное. Михаил взял автомат, потому что до Старобешева было 150 километров по "серой" зоне - территории, которая никем не контролировалась по сути. Он заехал в уничтоженный лагерь, собрал оружие и документы, уцелевшие после обстрела. Затем поехал искать Зинченко - командир был еще жив, в больнице. Михаил был рядом с Алексеем, которого, увы, не удалось спасти.

После гибели Зинченко 73-й центр возглавил капитан 1 ранга Юрий Борисович Олефиренко - один из создателей украинского спецназа, ветеран Афганистана, который ушел в запас перед войной, но снова стал в строй. Михаил хорошо знал Олефиренко.

ЖИЗНЬ И СМЕРТЬ ЮРИЯ ОЛЕФИРЕНКО

20.01.2015

19 января праздник Крещения в Кировограде совпал с днем траура. В этот день с почестями был похоронен один из лучших офицеров Украины, наш земляк, командир 73-го морского центра специального назначения, капитан 1-го ранга Юрий Олефиренко.

Он погиб 16 января под Мариуполем во время минометного обстрела боевиков. К сожалению, эта смерть в который раз подтвердила печальную истину: война забирает лучших. Юрий Борисович не дожил до своего золотого юбилея – 50 лет – каких-то три месяца. Коллеги и сослуживцы называли его не иначе как спецназовцем № 1. Попрощаться с одним из лучших представителей своей страны пришло огромное количество людей: родственники, друзья и знакомые, солдаты кировоградских военных частей, силовики, бойцы добровольческих батальонов, бывшие коллеги и сослуживцы, представители местного политикума, общественные активисты и просто неравнодушные жители города.

Юрий Борисович Олефиренко родился 27 апреля 1965 года в селе Криничеватое Бобринецкого района Кировоградской области. Как и многие его сверстники, в 18 лет был призван в армию – и посвятил ей всю оставшуюся жизнь. За плечами Юрия – два высших военных учебных заведения: сначала было Рязанское высшее воздушно-десантное командное училище, факультет спецназа, потом – Национальная академия обороны Украины, факультет подготовки специалистов оперативно-тактического уровня. Между ними – Афган. Юрий Олефиренко получил назначение в «кабульскую роту» – 459-ю роту специального назначения – и отвоевал 4 года. В 2007 году он снова попадает в Афганистан, но уже как представитель военных сил независимой Украины – в составе миссии украинской военной разведки. В 45 лет Юрий Борисович вышел на заслуженную пенсию и жил с семьей в Кировограде. Пока не случился Донбасс…

Накануне трагедии Олефиренко со своими подопечными успешно выполнил задание – собрал разведданные о расположении минометной батареи боевиков в районе с. Павлополь Новоазовского района (Донецкая обл.). Благодаря этой информации батарея была уничтожена артиллерией ВСУ. Но 16 января разведгруппа попала под минометный обстрел. Спасая троих своих подопечных от вражеского огня, офицер закрыл их собой. Получив тяжелое ранение, Юрий умер по дороге в больницу.

Вот что писал о Юрии Борисовиче известный журналист Юрий Бутусов: «Олефиренко добровольно попросил продлить ему командировку – и отвоевал в Афганистане полных четыре года, за боевые операции награжден орденом и медалью. Выдающиеся интеллектуальные способности позволили ему во время войны, в ходе постоянных активных боевых действий в совершенстве изучить фарси! Олефиренко владел сложнейшим языком свободно, читал стихи и пел песни, общался с местными жителями, как свой человек. У Юрия Борисовича было много способностей, но он не мыслил своей жизни вне армии и спецназа./…/ В начале войны Юрий Борисович находился на пенсии, но он не мог остаться в стороне в трудное для Родины время. Олефиренко добровольно явился в военкомат и получил назначение на должность командира 42-го батальона территориальной обороны Кировоградской области. Он сформировал батальон и сделал все, чтобы превратить добровольцев и мобилизованных в боеспособную воинскую часть».

О высоком профессионализме Юрия говорили его коллеги, выступавшие на похоронной церемонии. «Юрий Борисович был профессионалом высочайшего уровня, настоящим отцом для каждого своего подчиненного. Он воспитывал, обучал, вел в бой, берег каждого из своих солдат», – отметил капитан 2-го ранга Военно-Морских сил ВСУ Андрей Урсул. Председатель областной организации ассоциации ветеранов Афганистана Виктор Остащук также отметил высокий уровень ответственности Олефиренко: «Юрий Борисович был для нас товарищем, примером. Его подвиг навсегда останется в наших сердцах. Мы всегда будем помнить, каким он был при жизни. К нему всегда можно было обратиться за советом, за помощью. Трижды он ступал на огненную землю Афганистана и с честью выполнял возложенные на него задачи. И, когда пришло время защищать родную страну, он одним из первых встал в строй и начал обучать молодых бойцов».

Юрий Олефиренко 17 лет служил в Кировограде, в военной части А0759, а затем – в Очакове. Многие из бывших его сослуживцев пришли проститься и провести боевого товарища в последний путь.

«Вы не представляете, какого человека потерял Кировоград, потеряла вся Украина, – говорит Тамила, служившая в части А0759 вместе с Юрием Борисовичем. – Наверное, найти более отзывчивого, доброго, душевного командира было бы просто невозможно. Не было такого дня, чтобы Юра пришел на службу, не улыбаясь, в плохом настроении. Мы вместе прослужили около 17 лет, с 1993 года, дружили семьями. У него золотая жена… Мне вообще трудно поверить, что Юры больше нет. Но я знаю, когда в стране такое творится, он просто не смог бы спокойно сидеть на пенсии. Юра практически на все задания ходил вместе со своими ребятами, у него за каждого душа болела. Старался всех уберечь, вернуть живыми, прикрыть. Он погиб как герой, страна потеряла одного из самых лучших своих людей. Ужасно, просто ужасно – пройти весь Афган и вернуться оттуда живым, но погибнуть на родной земле от рук отморозков. Точно говорят – война забирает самых лучших, самых достойных».

Виктория Барбанова, фото Павла Волошина, «УЦ».

Юрий Олефиренко

16 января Юрий Олефиренко погиб в бою под Мариуполем.

Его гибель потрясла всех, кто знал этого выдающегося воина. Поминки по Олефиренко шли в дни тяжелого сражения за Донецкий аэропорт. Там были все офицеры 73-го центра, и Михаил объявил всем: "Все, парни, я решил - иду на войну. В наше время сидеть в тылу стыдно".

Как рассказали сотрудники ФГИ: "Михаил зашел в бухгалтерию, он был в таком хорошем кожаном пальто, хорошем костюме, улыбнулся, он всегда улыбался: "Ну что, кто тут говорит, власть в стороне, за "бронью" спряталась? Снимайте с меня "бронь", я иду добровольцем. Главбух ему: "У вас "бронь", Михаил Геннадьевич, это много документов и разрешений надо оформить, так быстро оформить нельзя". А он передает папку: "Я уже все бумаги подготовил - оформляйте".

Капитан-лейтенант Михаил Горяйнов, 73-й центр морских специальных операций, за рулем машины близ линии фронта, сектор "М", май 2015

У всего окружения Михаила его намерение идти на фронт вызвало удивление. Но решение поняли и приняли. Его близкий друг - командир спецподразделения, которое занимается в зоне АТО противодиверсионными операциями в прифронтовых районах, предложил Михаилу перевестись к нему в часть на серьезную должность.
Но Горяйнов все лестные предложения отклонил. "73-й центр - это моя семья". Он взял на себя выполнение самых опасных задач, и хотел проявить себя там, где мало кто умеет и мало кто готов рисковать - в рейдах в демилитаризованной зоне. Поэтому никаких высоких постов, никаких благополучных должностей, никакого прифронтового тыла - директор департамента ФГИ стал простым командиром разведывательной группы, строго по своей военной специальности, никаких поблажек. Здесь все равны и все по-честному. Горяйнов вернулся в семью морского спецназа.

На поминках Михаила к корреспонденту "Цензор.НЕТ" вереницей подходили люди, которые говорили, как многим помог им в жизни Михаил. А затем я пообщался с офицером, который пошел на задание в составе группы Михаила. Вот его рассказ о происшедшем: "Михаилу Горяйнову не надо было проводить длительную дополнительную подготовку. Он сохранил высокие профессиональные качества. Мы были знакомы с ним еще до войны, много общались с самого начала боевых действий. У него была прекрасная физическая форма, отличные тактические навыки. Это был талантливый и харизматичный лидер. Он сплотил вокруг себя бойцов. Они выполнили ряд разведывательных выходов в нашем секторе, обеспечили командование важными разведданными. А затем командованию нашего отряда поступило обращение от наших подразделений местных органов власти в поселке Чермалык. "Кочующий" 120-мм миномет в нарушение режима прекращения огня и Минских соглашений о перемирии постоянно обстреливал поселок и буквально терроризировал местных жителей. Горяйнов со своей группой добровольно вызвался совершить налет, обнаружить и уничтожить нарушителей режима прекращения огня в демилитаризованной зоне.

Объектом атаки стал комплекс промышленных зданий недалеко от Чермалыка. Именно там, по разведданным, базировался кочующий миномет и его расчет. Операция была подготовлена отлично. Была проведена тщательная разведка. Каждый воин получил детальный инструктаж, прекрасно знал свою боевую задачу. Группа была экипирована всеми необходимыми видами снаряжения и вооружения, которые в заявке заказал командир. Особые меры Горяйнов предпринял для обеспечения скрытности операции. На инструктаже перед выходом он сказал: "Рисково, но риск оправдан. Не исключены потери".

Разведгруппа капитан-лейтенанта Михаила Горяйнова, 73-й центр морских специальных операций ВМС Украины под Чермалыком, Донецкая область, май 2015-го

Миномет в Чермалыке продолжал вести обстрел.
2 июня ночью группа незамеченной вышла на объект. Противник вел наблюдение, местность была открыта, но Горяйнов придумал такой маршрут, на котором обнаружить нас врагу не удалось. Подходы со стороны поля, где мы должны были идти по замыслу операции, хорошо простреливались, и идти там оказалось не выгодно, укрытий никаких. Горяйнов повел нас по запасному маршруту. Наблюдением было установлено, что противник размещается в отдельно стоящем здании с подвальным помещением, оборудованном в качестве бункера. За этим зданием находился стационарный пункт стрельбы с крупнокалиберным пулеметом "Утес". Рядом с бункером, в 20 метрах ближе к нам, был небольшой бетонный забор, и за ним находился сам миномет, который бил по Чермалыку. К сожалению, мы не могли начать атаку с нападения на пулеметное гнездо, потому что обойти незамеченными опорный пункт было невозможно, местность там открытая. Мы вышли на дистанцию 120 метров к объекту атаки. Все было тихо.

Возвращение из разведвыхода. Группа капитан-лейтенанта 73-го центра МСО Михаила Горяйнова возвращается на базу. Апрель 2015-го.

В ударной группе было семь бойцов, включая Михаила. Налет был дерзким, хорошо продуманным. В 5.11 Горяйнов дал приказ атаковать. Мы дали залп гранатометов по бункеру и рванули вперед - надо было сократить дистанцию, сблизиться с бункером и уничтожить расчет миномета. Горяйнов вел нас за собой, он бежал впереди, рядом с опорным пунктом командир обнаружил часового, который собирался открыть огонь и на бегу нейтрализовал его, прежде чем тот успел выстрелить. Но противник оказался хорошо подготовлен. За секунды мы добежали до невысокого каменного забора, но из бункера начали выбегать солдаты противника, и занимать оборону. Они были в высокой степени готовности - никто не выбегал раздетый, в тапочках, все были в полной форме, с оружием, и они сразу открывали огонь, когда выбегали из бункера. Мы били по тем, кто выбегает. Затем мы достигли бетонного забора и миномета, до бункера было всего 20 метров, но добраться до него уже не удалось. Завязался бой на короткой дистанции, где до противника можно было легко добросить камнем и легко разглядеть черты лица. В самом начале боя серьезно ранило нашего пулеметчика ПКМ, он выпустил только один короб. Я занял его место. Благодаря грамотным действиям, фактору неожиданности и высокому уровню огневой подготовки, наш огонь был очень эффективен, мы взяли с собой большой боекомплект, гранаты. Мы положили вокруг бункера не менее 10-12 тел в самое короткое время. Однако враг продолжал вести ответный огонь из бойниц бункера, и новые солдаты продолжали выбегать из бункера.

Оказалось, что в бункере был не только расчет миномета с охраной, а гораздо большее количество солдат. Я добежал до забора и бросил гранату в миномет. Задача была выполнена. В этот момент противнику удалось занять позицию крупнокалиберного пулемета. Это сразу изменило расклад сил не в нашу пользу. Пулемет открыл огонь по краю бетонного забора, и мы уже не имели шансов преодолеть пространство до бункера. Пулемет подавить не удалось. Бронебойные пули били в наш забор, и откалывали огромные куски бетона, которые отлетали в нас. Забор крошился, и долго бы он не выдержал. А у нас стал заканчиваться боекомплект. Для стрелкового боя даже 5 минут интенсивной перестрелки - это много. А мы сражались уже более 15 минут. Я выпустил 6 коробов - и у меня остался немного патронов для прикрытия отхода, та же ситуация с патронами была и у всех других бойцов. Надо было отходить под огнем противника, при не подавленном пулемете, на виду, при полной видимости, при том, что из бункера в 20 метрах от нас продолжали вести плотный огонь. Ситуация казалась гибельной для всей группы. Если пулемет и бункер будут прижимать нас еще минут 10, то патроны у нас кончатся, забор развалится, и нас перебьют всех. Наши жизни полностью зависели от решения командира - самостоятельно уйти оттуда уже никто не мог. В 5.29 Михаил дал команду на отход. Мы рванули, вытаскивая раненого пулеметчика. Мы слышали плотный огонь, но по нам он велся не прицельно, это казалось просто чудом. Но это не было чудом. Как оказалось, капитан-лейтенант Горяйнов в момент отхода группы предпринял попытку уничтожить пулемет противника, чтобы прикрыть наш отход. Михаил отвлек весь огонь на себя, чтобы прикрыть вынос раненого товарища. Он получил несколько смертельных ранений и пал смертью храбрых. Он спас нас всех в безнадежной ситуации ценой своей жизни.

Мы вернулись на базу по маршруту, который перед операцией разработал Михаил. Эвакуация прошла успешно.
Нас встретило командование и поблагодарило за уничтожение миномета и выполнение боевой задачи. Бой с военной точки зрения считается успехом. Врагу нанесены тяжелые потери. По данным агентурной разведки, среди уничтоженных врагов были граждане Российской Федерации.
Но никто в нашем отряде не считает этот бой успехом. Потому что в нем погиб наш друг и боевой побратим… На похороны Михаила в Киеве командование отпустило всю нашу группу на один день - для нас была честь нести его тело на своих плечах. Потому что сам Михаил Горяйнов отдал жизнь за Родину, ради чести и ради своих друзей и близких".

На похороны Михаила Горяйнова в Киеве пришли сотни людей - на взгляд гораздо более 500 человек. Прибыли генералы Вооруженных сил. Прибыли многочисленные друзья и знакомые. Сотрудники Фонда госимущества. Много людей приехало из Донбасса, с оккупированных территорий. Были друзья и сослуживцы из России. Всем им было понятно, за что отдал жизнь Михаил, уроженец Донбасса, киевлянин. Его жизнь все доказала.

Для Михаила государство было не средством бизнеса, а ценностью, которую государственный человек обязан защищать всеми доступными силами. А свободная и независимая Украина - это не просто слова, это смысл и это цель, ради которой настоящий воин и настоящий гражданин готов пожертвовать всем.
Его дочь Светлана на поминках сказала: "Обещаю, отец, я буду жить так, чтобы быть достойной твоей памяти и твоих надежд".

Друг Горяйнова, командир одного из наших спецподразделений, вспомнил: "За неделю перед боем я позвонил Мише, спросил как у него дела, и он ответил: "Я нахожусь там, где я должен быть, и чувствую себя счастливым человеком".

А еще один друг Михаила, бывший военный, пошел служить в то же подразделение, в морской спецназ, в группу Горяйнова, чтобы место в строю не осталось пустым.

Нарукавный шеврон части

Михаил Горяйнов, тебя не забудут, герой. Вечна