Відійшов Левко Лук’яненко. Зарікався я писати щось на смерть видатних людей, ще з похоронів Василя Стуса. Неодмінно починається «danse macabre» на могилах, і в цьому моторошному і подеколи лицемірному хороводі кожен норовить стати поближче до небіжчика. Не кваптеся, панове, всі встигнемо, ніхто не омине. По-людськи це зрозуміло, кожен раз, коли в розпал літа чути крижаний подих смерті зовсім поруч, хочеться заворожити її найближчого гінця добрими словами, щоб коли прийде наша черга, і по нас сказали щось добре, а може – щоб і з того боку щось про нас хороше взнали. Смерть видатної людини прикметна тим, що вона живе поруч всіх нас. Її прижиттєва шана робить її нашим близьким родичем, за яким ми щиро побиваємося, як за кревним. Читайте також Українські арбітри працюватимуть на футбольному чемпіонаті світу Сьогодні, 13:13 Українка Ярослава Магучіх з рекордом перемогла на чемпіонаті Європи з легкої атлетики Сьогодні, 12:30 Подолання марноти смерті можливо лише тоді, коли вона стає для нас уроком. «Mortui vivos docent», «мертві вчать живих», цей античний вислів був в середньовічних анатомічних залах. Сьогодні під час війни цей вислів набуває особливого значення. І кожен полеглий на цій війні дає нам урок, який треба вивчити за життя. Левко Лук’яненко завжди був для мене таким взірцевим непохитним солдатом, який виконував свій обов’язок до останнього подиху. Непохитність – це така риса, яка цінується в бою, але в цивільному житті трактується як впертість, і не завжди толерується. Кожен, хто спілкувався з паном Левком, мав цю самурайську рису в нього зауважити – і ставилися до неї геть по-різному, бо він ніколи не вмів говорити комусь на догоду. Він не гнувся не тому, що міг, але терпів. А просто був так влаштований, така людська порода, вже нині рідкісна. Є такий міф про вовків, що вони фізично не можуть шию повернути, озирнутися, на відміну від собак. Я буду говорити про свої уроки від Лук’яненка, про те чому і як пам’ять про нього потрібно не сльозливо плекати – такий воїн заслуговує славної і грізної тризни, а не слабеньких шмарклів. Пам’ять потрібно робити багнетом, бо хоча в сучасному бою він і не дуже, але пам’ять - це та зброя, яка може завжди бути при нас. Зброя останнього шансу. Мені пощастило спілкуватися з кількома видатними українцями такого самого масштабу – професором Добрянським у Лондоні, Володимиром Янівим у Німеччині, Миколою Лебедем у США. Їх усіх об’єднувала одна неповторна в інших, риса – цілковита незламність. Це були вже дуже літні люди, що мешкали в комфортних і мирних умовах, і буквами цю дивну енергетику передати – дуже важка справа, але воно постійно відчувалося. Це не було екзальтацією на політичну потребу чи на вимогу преси, чи ще когось – ці люди так себе виховали, жили, боролися, і відійшли рівно, не згинаючись. Коли Янів мені спокійно розповідав, що жоден з їхньої мережі не зламався під тортурами, мурахи йшли по шкірі. Коли пан Левко спокійно і розважливо розповідав, як він сидів в камері смертників, було непомильно те саме відчуття. Спокійна енергія незламності, за яку ти непідзвітний ні перед ким, крім Бога і України – оце перший урок Левка Лук’яненка. Оце дивне відчуття від покоління «людей з заліза» мало би бути нам головним уроком. Не причитання, що «таких людей більше нема». Це неправда. Такі люди гинули і гинуть не лише на Східному фронті. Їх вбивають і відверто, потайки, за ними шпигують і полюють – війна повсюдно. Але ще більше таких міцних людей, наших сучасників, серед живих. Другий урок – це велика життєлюбність і почуття гумору. Ми якось по-мазохістськи звалюємся у понуру вирву песимізму, на радість ворогу. Замість того, щоб відповідати йому , як запорожці - султану: і словом, і вогнем, і мечем. Неодмінна легка усмішка пана Левка мені нагадала ще іншого українського лицаря, Івана Світличного, про якого Василь Стус писав: «Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву зиму пережить…». Це дуже українська поведінкова риса, і плекання національного багатьом варто почати з неї. Третій урок – це хист провідництва. Лук’яненко не змагався в телевізорі за політичне лідерство, але до останніх днів опікувався нашими бійцями, був у них на фронті, говорив, посилав книжки, наставляв. Ви подумаєте, що це звичайна волонтерська робота, і це теж буде правда. Але в сукупності з його енергією і харизмою кожне слово, кожен потиск ним солдатської руки вартував десятка годин виховної роботи, з якою у нас загалом біда. Він не визнавав самогубств з жодного приводу, вважав це малодухістю, і закликав до шохвилинного опору в обороні України. Колись було таке добре українське гасло «пробоєм!», що означало військову команду іти на прорив, і для мене це слово завжди асоціювалося з паном Левком. Він завжди закликав до наступу, до дії, до руху, до випередження противника. Я дивився кадри останнього інтерв’ю з ним, яке ще побачить світ – там є цей наступальний гарт. І сяйво очей молодої духом людини. У Борхеса є коротке містичне оповідання про тридцять шість праведників, що тримають на собі світ. Їхня особливість в тому, що ніхто з оточуючих не вважає їх за праведників, та й вони самі цього не знають. Знає це лише Бог. І коли хтось з них вмирає, інший невідомий так само заступає його місце, сам того не підозрюючи. Коли раптом їх стане на одного менше, світ завершить своє існування. Пан Левко і був таким справжнім праведником України, все життя спокійно, неухильно і ретельно роблячи свою роботу. Він жив , як солдат, і відійшов в далечінь, як солдат. А «старі солдати ніколи не вмирають, вони лише відходять», як казав генерал МакАртур. Слава Героям. Все, що ми можемо зробити на їхню пошану - це працювати щодень і щоніч, щоб мільйони голосів повторювали це гасло, Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/columns/pokalchuk/levko-lukyanenko-buv-vzircevim-soldatom-yakiy-vikonuvav-sviy-obovyazok-do-ostannogo-podihu-511256.html
понеділок, 9 липня 2018 р.
Левко Лук’яненко був взірцевим солдатом, який виконував свій обов’язок до останнього подиху Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/columns/pokalchuk/levko-lukyanenko-buv-vzircevim-soldatom-yakiy-vikonuvav-sviy-obovyazok-do-ostannogo-podihu-511256.html
Левко Лук’яненко був взірцевим солдатом, який виконував свій обов’язок до останнього подиху Олег Покальчук Психолог Сьогодні, 13:500 1 0 0 24 серпня 1991 року. Народний депутат, дисидент, автор Акту проголошення незалежності Левко Лук'яненко біля будівлі Верховної Ради Пам'яті Левка Лук'яненка. Старі солдати ніколи не вмирають «Old soldiers never die they just fade away» Генерал МакАртур «Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою». Тарас Шевченко Відійшов Левко Лук’яненко. Зарікався я писати щось на смерть видатних людей, ще з похоронів Василя Стуса. Неодмінно починається «danse macabre» на могилах, і в цьому моторошному і подеколи лицемірному хороводі кожен норовить стати поближче до небіжчика. Не кваптеся, панове, всі встигнемо, ніхто не омине. По-людськи це зрозуміло, кожен раз, коли в розпал літа чути крижаний подих смерті зовсім поруч, хочеться заворожити її найближчого гінця добрими словами, щоб коли прийде наша черга, і по нас сказали щось добре, а може – щоб і з того боку щось про нас хороше взнали. Смерть видатної людини прикметна тим, що вона живе поруч всіх нас. Її прижиттєва шана робить її нашим близьким родичем, за яким ми щиро побиваємося, як за кревним. Читайте також Українські арбітри працюватимуть на футбольному чемпіонаті світу Сьогодні, 13:13 Українка Ярослава Магучіх з рекордом перемогла на чемпіонаті Європи з легкої атлетики Сьогодні, 12:30 Подолання марноти смерті можливо лише тоді, коли вона стає для нас уроком. «Mortui vivos docent», «мертві вчать живих», цей античний вислів був в середньовічних анатомічних залах. Сьогодні під час війни цей вислів набуває особливого значення. І кожен полеглий на цій війні дає нам урок, який треба вивчити за життя. Левко Лук’яненко завжди був для мене таким взірцевим непохитним солдатом, який виконував свій обов’язок до останнього подиху. Непохитність – це така риса, яка цінується в бою, але в цивільному житті трактується як впертість, і не завжди толерується. Кожен, хто спілкувався з паном Левком, мав цю самурайську рису в нього зауважити – і ставилися до неї геть по-різному, бо він ніколи не вмів говорити комусь на догоду. Він не гнувся не тому, що міг, але терпів. А просто був так влаштований, така людська порода, вже нині рідкісна. Є такий міф про вовків, що вони фізично не можуть шию повернути, озирнутися, на відміну від собак. Я буду говорити про свої уроки від Лук’яненка, про те чому і як пам’ять про нього потрібно не сльозливо плекати – такий воїн заслуговує славної і грізної тризни, а не слабеньких шмарклів. Пам’ять потрібно робити багнетом, бо хоча в сучасному бою він і не дуже, але пам’ять - це та зброя, яка може завжди бути при нас. Зброя останнього шансу. Мені пощастило спілкуватися з кількома видатними українцями такого самого масштабу – професором Добрянським у Лондоні, Володимиром Янівим у Німеччині, Миколою Лебедем у США. Їх усіх об’єднувала одна неповторна в інших, риса – цілковита незламність. Це були вже дуже літні люди, що мешкали в комфортних і мирних умовах, і буквами цю дивну енергетику передати – дуже важка справа, але воно постійно відчувалося. Це не було екзальтацією на політичну потребу чи на вимогу преси, чи ще когось – ці люди так себе виховали, жили, боролися, і відійшли рівно, не згинаючись. Коли Янів мені спокійно розповідав, що жоден з їхньої мережі не зламався під тортурами, мурахи йшли по шкірі. Коли пан Левко спокійно і розважливо розповідав, як він сидів в камері смертників, було непомильно те саме відчуття. Спокійна енергія незламності, за яку ти непідзвітний ні перед ким, крім Бога і України – оце перший урок Левка Лук’яненка. Оце дивне відчуття від покоління «людей з заліза» мало би бути нам головним уроком. Не причитання, що «таких людей більше нема». Це неправда. Такі люди гинули і гинуть не лише на Східному фронті. Їх вбивають і відверто, потайки, за ними шпигують і полюють – війна повсюдно. Але ще більше таких міцних людей, наших сучасників, серед живих. Другий урок – це велика життєлюбність і почуття гумору. Ми якось по-мазохістськи звалюємся у понуру вирву песимізму, на радість ворогу. Замість того, щоб відповідати йому , як запорожці - султану: і словом, і вогнем, і мечем. Неодмінна легка усмішка пана Левка мені нагадала ще іншого українського лицаря, Івана Світличного, про якого Василь Стус писав: «Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву зиму пережить…». Це дуже українська поведінкова риса, і плекання національного багатьом варто почати з неї. Третій урок – це хист провідництва. Лук’яненко не змагався в телевізорі за політичне лідерство, але до останніх днів опікувався нашими бійцями, був у них на фронті, говорив, посилав книжки, наставляв. Ви подумаєте, що це звичайна волонтерська робота, і це теж буде правда. Але в сукупності з його енергією і харизмою кожне слово, кожен потиск ним солдатської руки вартував десятка годин виховної роботи, з якою у нас загалом біда. Він не визнавав самогубств з жодного приводу, вважав це малодухістю, і закликав до шохвилинного опору в обороні України. Колись було таке добре українське гасло «пробоєм!», що означало військову команду іти на прорив, і для мене це слово завжди асоціювалося з паном Левком. Він завжди закликав до наступу, до дії, до руху, до випередження противника. Я дивився кадри останнього інтерв’ю з ним, яке ще побачить світ – там є цей наступальний гарт. І сяйво очей молодої духом людини. У Борхеса є коротке містичне оповідання про тридцять шість праведників, що тримають на собі світ. Їхня особливість в тому, що ніхто з оточуючих не вважає їх за праведників, та й вони самі цього не знають. Знає це лише Бог. І коли хтось з них вмирає, інший невідомий так само заступає його місце, сам того не підозрюючи. Коли раптом їх стане на одного менше, світ завершить своє існування. Пан Левко і був таким справжнім праведником України, все життя спокійно, неухильно і ретельно роблячи свою роботу. Він жив , як солдат, і відійшов в далечінь, як солдат. А «старі солдати ніколи не вмирають, вони лише відходять», як казав генерал МакАртур. Слава Героям. Все, що ми можемо зробити на їхню пошану - це працювати щодень і щоніч, щоб мільйони голосів повторювали це гасло, Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/columns/pokalchuk/levko-lukyanenko-buv-vzircevim-soldatom-yakiy-vikonuvav-sviy-obovyazok-do-ostannogo-podihu-511256.html
Відійшов Левко Лук’яненко. Зарікався я писати щось на смерть видатних людей, ще з похоронів Василя Стуса. Неодмінно починається «danse macabre» на могилах, і в цьому моторошному і подеколи лицемірному хороводі кожен норовить стати поближче до небіжчика. Не кваптеся, панове, всі встигнемо, ніхто не омине. По-людськи це зрозуміло, кожен раз, коли в розпал літа чути крижаний подих смерті зовсім поруч, хочеться заворожити її найближчого гінця добрими словами, щоб коли прийде наша черга, і по нас сказали щось добре, а може – щоб і з того боку щось про нас хороше взнали. Смерть видатної людини прикметна тим, що вона живе поруч всіх нас. Її прижиттєва шана робить її нашим близьким родичем, за яким ми щиро побиваємося, як за кревним. Читайте також Українські арбітри працюватимуть на футбольному чемпіонаті світу Сьогодні, 13:13 Українка Ярослава Магучіх з рекордом перемогла на чемпіонаті Європи з легкої атлетики Сьогодні, 12:30 Подолання марноти смерті можливо лише тоді, коли вона стає для нас уроком. «Mortui vivos docent», «мертві вчать живих», цей античний вислів був в середньовічних анатомічних залах. Сьогодні під час війни цей вислів набуває особливого значення. І кожен полеглий на цій війні дає нам урок, який треба вивчити за життя. Левко Лук’яненко завжди був для мене таким взірцевим непохитним солдатом, який виконував свій обов’язок до останнього подиху. Непохитність – це така риса, яка цінується в бою, але в цивільному житті трактується як впертість, і не завжди толерується. Кожен, хто спілкувався з паном Левком, мав цю самурайську рису в нього зауважити – і ставилися до неї геть по-різному, бо він ніколи не вмів говорити комусь на догоду. Він не гнувся не тому, що міг, але терпів. А просто був так влаштований, така людська порода, вже нині рідкісна. Є такий міф про вовків, що вони фізично не можуть шию повернути, озирнутися, на відміну від собак. Я буду говорити про свої уроки від Лук’яненка, про те чому і як пам’ять про нього потрібно не сльозливо плекати – такий воїн заслуговує славної і грізної тризни, а не слабеньких шмарклів. Пам’ять потрібно робити багнетом, бо хоча в сучасному бою він і не дуже, але пам’ять - це та зброя, яка може завжди бути при нас. Зброя останнього шансу. Мені пощастило спілкуватися з кількома видатними українцями такого самого масштабу – професором Добрянським у Лондоні, Володимиром Янівим у Німеччині, Миколою Лебедем у США. Їх усіх об’єднувала одна неповторна в інших, риса – цілковита незламність. Це були вже дуже літні люди, що мешкали в комфортних і мирних умовах, і буквами цю дивну енергетику передати – дуже важка справа, але воно постійно відчувалося. Це не було екзальтацією на політичну потребу чи на вимогу преси, чи ще когось – ці люди так себе виховали, жили, боролися, і відійшли рівно, не згинаючись. Коли Янів мені спокійно розповідав, що жоден з їхньої мережі не зламався під тортурами, мурахи йшли по шкірі. Коли пан Левко спокійно і розважливо розповідав, як він сидів в камері смертників, було непомильно те саме відчуття. Спокійна енергія незламності, за яку ти непідзвітний ні перед ким, крім Бога і України – оце перший урок Левка Лук’яненка. Оце дивне відчуття від покоління «людей з заліза» мало би бути нам головним уроком. Не причитання, що «таких людей більше нема». Це неправда. Такі люди гинули і гинуть не лише на Східному фронті. Їх вбивають і відверто, потайки, за ними шпигують і полюють – війна повсюдно. Але ще більше таких міцних людей, наших сучасників, серед живих. Другий урок – це велика життєлюбність і почуття гумору. Ми якось по-мазохістськи звалюємся у понуру вирву песимізму, на радість ворогу. Замість того, щоб відповідати йому , як запорожці - султану: і словом, і вогнем, і мечем. Неодмінна легка усмішка пана Левка мені нагадала ще іншого українського лицаря, Івана Світличного, про якого Василь Стус писав: «Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву зиму пережить…». Це дуже українська поведінкова риса, і плекання національного багатьом варто почати з неї. Третій урок – це хист провідництва. Лук’яненко не змагався в телевізорі за політичне лідерство, але до останніх днів опікувався нашими бійцями, був у них на фронті, говорив, посилав книжки, наставляв. Ви подумаєте, що це звичайна волонтерська робота, і це теж буде правда. Але в сукупності з його енергією і харизмою кожне слово, кожен потиск ним солдатської руки вартував десятка годин виховної роботи, з якою у нас загалом біда. Він не визнавав самогубств з жодного приводу, вважав це малодухістю, і закликав до шохвилинного опору в обороні України. Колись було таке добре українське гасло «пробоєм!», що означало військову команду іти на прорив, і для мене це слово завжди асоціювалося з паном Левком. Він завжди закликав до наступу, до дії, до руху, до випередження противника. Я дивився кадри останнього інтерв’ю з ним, яке ще побачить світ – там є цей наступальний гарт. І сяйво очей молодої духом людини. У Борхеса є коротке містичне оповідання про тридцять шість праведників, що тримають на собі світ. Їхня особливість в тому, що ніхто з оточуючих не вважає їх за праведників, та й вони самі цього не знають. Знає це лише Бог. І коли хтось з них вмирає, інший невідомий так само заступає його місце, сам того не підозрюючи. Коли раптом їх стане на одного менше, світ завершить своє існування. Пан Левко і був таким справжнім праведником України, все життя спокійно, неухильно і ретельно роблячи свою роботу. Він жив , як солдат, і відійшов в далечінь, як солдат. А «старі солдати ніколи не вмирають, вони лише відходять», як казав генерал МакАртур. Слава Героям. Все, що ми можемо зробити на їхню пошану - це працювати щодень і щоніч, щоб мільйони голосів повторювали це гасло, Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/columns/pokalchuk/levko-lukyanenko-buv-vzircevim-soldatom-yakiy-vikonuvav-sviy-obovyazok-do-ostannogo-podihu-511256.html
Немає коментарів:
Дописати коментар