Правда про українських націоналістів
Юрій М. Ковалів
Ніщо не є дорожчим від правди
(латинське прислів’я)
Скільки ненависті та брехні було вилито нашими ворогами на Організацію Українських Націоналістів від часу її створення (1929 р.), не злічити. Тому українці, та й не тільки вони, не знають багатьох правдивих фактів із історії ОУН. Нині застосовується ще одна, я б назвав її підленькою, технологія боротьби проти неугодних, зокрема й українських націоналістів, – це замовчування правди про їх діяльність та успіхи, практично у всіх мас-медіях. Певну ясність у цю проблему вносять «Бандерівські читання», про збірник матеріалів якої йтиметься нижче.
«Бандерівські читання» започаткували ще у 2014 р. Основною установою для їх реалізації став Незалежний аналітичний центр «Українські студії стратегічних досліджень». Із цим центром співпрацює Науково-дослідний інститут українознавства. «Бандерівські читання» проводяться щорічно в Києві на початку лютого. На основі поданих на вказані конференції праць видаються друковані матеріали.
В матеріалах конференції надруковані 28 статей відомих політиків та науковців: О.Сича, П.Іванишина, В.Рога, І.Патриляка, В.Деревінського, М.Посівнича, О.Багана, О.Ситника, П.Гай-Нижника, Ю.Щура, Г.Роя, Я.Сватка, Ю.Сиротюка, Ю.Михальчишина, С.Здіорука, І.Загребельного, Ю.Олійника, Ю.Іллєнка, А.Мохника, Д.Савченка, І.Фаріон, Р.Мартинюка, Ю.Ноєвого, В.Гнатюка, М.Гордієнка, І.Фацинця, В.Нечеси та П.Захарченка.
Передмова до надрукованих матеріалів, написана Юрієм Сиротюком, починається із месиджа полковника Михайла Колодзінського, в якому мовиться: «Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике і захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше у наших руках». Далі Ю.Сиротюк на основі неспростовних фактів стверджує, що «немає жодної європейської країни, яка не будувалася б на націоналізмі». Свою тезу він підтверджує словами сучасного історика, американсько-польської журналістки Енн Епплбом такого змісту: «Націоналізм – саме те, що потрібно Україні». Ця авторка стверджує, що «Не можна мати демократію, якщо спершу не буде певного виду націоналізму».
Якщо ж вже говорити про Ю.Сиротюка, то дуже цікавою та на часі є його стаття «Надійна бандерівщина чи наївне обамофільство?», в якій автор на основі багатьох історичних матеріалів, зокрема й збірки С.Бандери «Перспективи української революції», вказує на ті проблеми, з якими стикнулась Україна сьогодні, та дає поради, що треба нам зараз робити. Автор справедливо стверджує, що «сліпе обамофільство – хвороба не менш небезпечна, ніж віра у те, що Росія може бути стратегічним партнером нашої держави. Війна Росії з Україною перейшла у найважчу із фаз – війну на виснаження…. Україна має стати модератором процесів боротьби за національну та соціальну справедливість й на території Російської Федерації».
Депутат ВР України Андрій Іллєнко в статті «Українська державність: національна чи постколоніальна» правильно зазначає, що не можна легковажити ідеологічною та світоглядною боротьбою тому, що наш ворог насамперед починає наступати на нашу свідомість. Автор переконує нас у тому, що сьогодні треба спрямувати енергію на формування актуального геополітичного простору між Балтійськими і Чорним морями із залученням Кавказу, Туреччини, можливо, частково й Балканських країн.
Голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політології, доцент Олександр Сич у публікації «Український націоналізм: підсумки і перспективи» проаналізував підсумки визвольного етапу від початку ХХ ст. до завоювання Україною своєї незалежності, можливі форми побудови держави, виходячи із ідеологічно-програмових засад, подав свою візію про перспективи соціального націоналізму, на який вже настав час. Автор вказує, що український визвольний націоналізм вже зреалізував національну ідею «Здобудеш Українську державу або згинеш за неї!», і тепер передає естафету українському соціальному націоналізмові. В перспективі той передасть естафету вже великодержавному націоналізмові, перед яким стоятиме завдання створення «Великої України» у широкому розумінні цього терміна.
Редактор тижневика ОУН «Шлях Перемоги» Віктор Рог стверджує, що націоналісти хочуть будувати величну Україну, тобто «Україну-палац», а не «Україну-хлів». Він переконаний, що сьогоднішні «тупі, бездарні архітектори та боязкі і ліниві, нечисті на руку будівничі ніколи не збудують ясний палац, а смердючий хлів нехай будують для себе, але не з України». Автор зауважив (а про це, мабуть, мало хто знає), що ще в «далекому 1891 р. (тобто 126 років тому. – Ю.К.) в Програмі «Братства Тарасівців» було визначено такий ідеал нашої держави: «Самостійна суверенна Україна: соборна і неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама…». В.Рог нагадує, що концепція державотворення має три складники: перший – це образ цієї держави, другий – накреслення шляхів його осягнення, третій – це механізм, організація, творення сили, здатної той шлях осягнути. Дуже красномовним є вислів В.Рога «Національна ідея без національної волі безсила, а воля без національної ідеї – сліпа».
Доктор філології, професор, секретар Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова Петро Іванишин із Дрогобича присвятив свій допис політичній філософії Степана Бандери. Автор зупиняється на визначених С.Бандерою типах революцій – внутрішніх (соціальних) і зовнішніх (національно-визвольних), вказує на їх функції, наголошує, що ще в 1953 р. Провідник нації вважав, що основною частиною боротьби з ворогом є боротьба за душу людини й у цьому питанні домінуючу роль відіграє революційна пропаганда та важка робота по формуванню відповідних кадрів.
Дуже цікавою вважаю статтю кандидата історичних наук, директора Запорізького науково-дослідного центру „Спадщина” Юрія Щура «Східноукраїнські землі в політиці ОУН у 1929-1939 роках». Автор доводить, що велику роботу по розповсюдженню ідей українського націоналізму ОУН під керівництвом полковника Є Коновальця проводила на східноукраїнських землях, підконтрольних тоді комуністичній владі: посилала туди через Румунію та Галичину багато різноманітної літератури, зокрема друкований орган «Розбудова нації», видання «Сурма» та монографію Донцова «Націоналізм». Крім того, на адресу бібліотек Сходу висилались також відповідні книжки з метою, щоб їх прочитали хоча б працівники цих закладів. Для збільшення кількості висиланих книжок та журналів навесні 1935 р. ОУН створило навіть концерн «Дешева книжка», де друкувався журнал «Антибольшевик», а з 1937 – вже під зміненою назвою журнал «Геть з большевизмом». Керівництво ОУН відкрило різні шляхи для переправляння літератури в Росію: через Манджурію до Зеленого Клину, де й тоді проживало багато українців, а також через Владивосток до Сибіру, навіть через Фінляндію до Ленінграда, де у бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедріна, як не дивно, переховувався архів ОУН.
Актуальною є велика праця історика та журналіста Ростислава Мартинюка «Слава Украінє, або хто такі „російськомовні бандерівці” та їх вплив на Україну». Мартинюк стверджує, що «русскіє ніколи не виступають від свого імені. На це – табу (заборона). Вони говорять від імені нової політичної спільноти – «російськомовних українців». І тепер вони контролюють не лише ЗМІ, але й такі стратегічні для нації сектори, як спорт і армія…. Зокрема, із самого початку війни із Російською Федерацією у публічному просторі з’явились персонажі, які коментували військові події тільки і тільки по-російськи. Наша «інтелігенція» не бачить багатомільйонної потуги русскіх в Україні, грає із ними в «хованки», …співчуває їм, молиться короткою молитвою «не на часі» та запопадливо створює їм зону комфорту». Р.Мартинюк рекомендує вирішити цю проблему так званим «латвійським шляхом».
Я поясню, що він означає: за часів СССР російськомовних жителів у Латвії було більше 40%. Після проголошення своєї незалежності влада запропонувала російськомовним стати її громадянами, але для цього треба було здати іспит на знання латвійської мови, конституції цієї країни. Ті, що пройшли такі випробування, ставали громадянами Латвії та діставали всі права на рівні з латвійцями. Решта осіб, що не пройшла таких випробувань, не мала різних, зокрема й виборчих прав (тобто обирати та бути обраними). Такі особи й зараз називаються жителями, а не громадянами Латвії. Введено використання латвійської мови у всіх сферах діяльності країни, а для цього запроваджено спеціальний інститут державних і суспільних контролерів. Особа, котра не володіє латвійською мовою, не може зайняти жодної державної посади. І ніхто у світі, крім, зрозуміло, Росії, не засуджує Латвію за якусь там дискримінацію за національною ознакою.
Доктор філології, керівник Науково-ідеологічного центру імені Д.Донцова, упорядник, науковий редактор, автор приміток і коментатор 10–титомника праць Донцова, виданого у Дрогобичі в 2011-2016 рр., Олег Баган зупинився на аналізі націоналістичних концепцій у творчості Дмитра Мирона («Орлика»), котрий прожив лише 31 рік (1911-1942), бо був вбитий у бою з німцями в Києві. Дмитро Мирон став відомим не тільки як чільний представник ОУН (б), але й як автор дуже цікавої політологічної книги «Ідея і чин України: нарис ідеологічно-політичних основ українського націоналізму», написаної у 1939 р., потім втраченої, відновленої автором із пам’яті у 1940 р. та перевиданої в Києві у 2001 р. Українською видавничою спілкою.
Статті інших авторів у цьому виданні є також важливими, тому матеріали вказаної конференції треба не тільки прочитати, але й ретельно простудіювати.
Організатори «Бандерівських читань» заслуговують на велику подяку перш за те, що вони їх провели та надрукували матеріали конференції. Українські патріоти повинні бути вдячними сучасним націоналістам також за те, що вони не забувають наукових праць та настанов багатьох своїх попередніх корифеїв – М.Міхновського Є.Коновальця, С.Бандери, Я.Стецька, С.Ленкавського, М.Сціборського, Д.Мирона та їх послідовників.
На закінчення своєї статті зазначу, що прочитати згадану монографію потрібно всім українцям, аби поповнити свої знання про історичні події та осіб, котрі приймали в них участь, бо в матеріалах «Бандерівських читань» є багато корисного для розуміння тодішніх та й сьогоднішніх політичних подій. Придбати збірку можна за адресою: 01030 м. Київ, вул. Ярославів вал, 9, або зголосившись за номерами телефонів: 068 389 51 76, (044) 234-70-20.
Немає коментарів:
Дописати коментар