Лейтенант Влад Якушев, начальник прес-служби 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід», оприлюднив фото зруйнованого на сході будинку, що став фортецею для українських бійців, яку вже декілька місяців не можуть взяти терористи. Відповідні світлини лейтенант Якушев виклав у своєму блозі на IA ZIK.
«Переді мною побита вибухами дорога, вкінці якої група напівзруйнованих будинків – будинок відпочинку ветеранів, та школа-інтернат. Мені треба туди. Там, серед битого каменю та скла тримають оборону два наших підрозділи», - розповідає військовий.
«Проходячи повз будинок, я обертаюсь: одне крило майже повністю зруйноване. Сталося це до того як наші підрозділи зайняли ці позиції. Тоді по будинку прямою наводкою били танки, але вояки 28-ї бригади змогли відбити атаку».
 
 
«Приміщення, у якому мене розмістили, виглядало, як звичайне мирне помешкання. Два м’яких дивани, кілька ліжок, комп’ютер в кутку, книжкова шафа. Холодно, але так само, як у житлових будинках, де ще не почався опалюваний сезон.
Щойно я знаходився у затишній квартирі, але варто було зробити крок за поріг… Це було, як крок у іншу реальність. Як у якомусь фільмі жахів. Позаду освітлена кімната, де весело розмовляють люди, попереду – темний коридор, кінця якого я не бачу. Двері зачиняються, відсікаючи звичний мені світ, і я опиняюсь в пеклі. Темнота абсолютна. Під ногами штукатурка і бите скло. Прибирати його не встигають – інтернат продірявлений кулями та снарядами і повільно руйнується. Вітер вибиває з розбитих вікон залишки скла», - ділиться спогадами Якушев.
«Ніч минула спокійно, а зранку я взяв фотоапарат та обійшов наші позиції ще раз. От зірване вибухом вікно, за вікном ліс, у лісі ворожі позиції. До них десь з півкілометра (і це дитяча відстань для снайперської гвинтівки, чи гранатомета).
 
Біля продірявленої кулями стіни завмер боєць з позивним «Кажан». «Кажан» Курить та посміхається мені.
Розбите вікно та подертий плакат з політичною рекламою: «Донецьк за Симоненка».
 
Знали б ті, хто голосував за цього зрадника, у що перетворять Донецьку та Луганську область однодумці пана Симоненка.
А от ще одне розбите вікно і книга на підвіконні: «Практическая стилистика русского языка». От вона стилістика…написана кулями…
 
А от зошит з української мови, лежить на підлозі. Ворог прийшов нав’язувати нам свої закони, свої правила, свою стилістику, і перше, що зробив – зруйнував школу. Вигнав з інтернату дітей-сиріт.
 
А от і наші хлопці, як говорить російська пропаганда – карателі. Вони прийшли, щоб ціною своїх життів захистити цю школу.
 
Тут точились запеклі бої. Біля стіни лежать тубуси від гранатометів. Так була відбита остання велика атака.
 
У сусідній кімнаті стоїть дзеркало. Ворожий снайпер переплутав та вистрілив не у нашого бійця, а у його відображення. Це врятувало хлопцю життя.
 
Вражали несумісність деяких речей, якесь абсурдне їх поєднання.
Іграшковий ведмедик та кулеметні гільзи.
 
Зроблений дитячими руками перовий метелик на брудній підлозі.
 
 
Пробиті снарядом наскрізь стіни будинку, та шафа з акуратно поскладаними дитячими речами.
 
Яскравий будиночок, у якому живуть машинки з мультфільму, та ящики з патронами поруч.
 
От така це дивна фортеця, укріплена плюшевими зайцями та мріями про краще життя. Дитячий світ, який вороги не можуть завоювати упродовж кількох місяців.